Щиголь - Донна Тартт
— А що тепер? — запитав він. — Тобі подобаються люди, в яких ти живеш?
— Ну… — я замовк із повним ротом, не знаючи, що мені сказати про Барбурів, — думаю, вони люди приємні.
— Я радий, що ти так думаєш. Правда, я не можу сказати, що добре знаю Саманту Барбур, хоч і виконував деяку роботу для родини в минулому. Вона має добрий нюх.
На ці слова я перестав їсти.
— Ви знаєте Барбурів?
— Не його, а її. Хоч його мати була колекціонером, але вся її колекція дісталася братові внаслідок якоїсь родинної сварки. Велті міг би розповісти тобі про це більше. Хоч він і не був схильний до базікання, — поквапно докинув він. — Велті був дуже стриманий, застебнутий на всі ґудзики, але люди йому довіряли, він був такої вдачі, ти розумієш? Чужинці були з ним відвертими — замовники, люди, яких він майже не знав, він був таким чоловіком, із яким люди любили ділитися своїми проблемами. Але, звичайно ж, кожен любитель мистецтва й антикваріату в Нью-Йорку знає Саманту Барбур. Її дівоче прізвище Ван дер Плейн. Хоч вона мало що купувала, Велті бачив її на кількох аукціонах, і вона, безперечно, володіє цікавими речами.
— Хто вам сказав, що я живу в Барбурів?
Він швидко закліпав очима.
— Про це повідомляли в газеті, — сказав він. — Ти не читав?
— У газеті?
— У «Times». Ти справді її не читав?
— У газеті щось було написано про мене?
— Ні, ні, — швидко відповів він. — Не про тебе. Про дітей, які втратили своїх рідних під час вибуху в музеї. Більшість із них були туристами. Там була одна маленька дівчинка… майже немовля… дитина дипломата з Південної Америки…
— Що вони написали про мене в газеті?
Він скривився.
— Сирота в такому становищі… Відома своєю доброчинністю світська левиця не змогла лишитися осторонь… Ну й усе таке. Ти можеш собі уявити.
Я збентежено дивився у свою тарілку. Сирота? Доброчинність?
— То була дуже співчутлива стаття. Я так зрозумів, що ти захистив одного з синів місіс Барбур від розбишак? — сказав він, опустивши свою велику сиву голову, щоб подивитись мені у вічі. — Це було в школі? Йдеться про іншого обдарованого хлопця, якого перевели у вищий клас?
Я похитав головою.
— Тобто?
— Це був син Саманти? Якого ти захистив від групи старших хлопців у школі? Його били, а ти втрутився й також отримав на горіхи?
Я знову похитав головою — геть ошелешений.
Він засміявся.
— Яка скромність! Ти не повинен бентежитись.
— Але ж усе було не так, — спантеличено відповів я. — Нас обох били однаково. Били щодня.
— Так і розповідалося в тій історії. Але ж ти не побоявся заступитися за нього. Пам’ятаєш розбиту пляшку? — сказав він, коли я нічого не відповів. — Хтось намагався порізати сина Саманти Барбур розбитою пляшкою, а ти…
— А, он ви про що, — збентежено відповів я. — Та це ж була дрібниця.
— Тебе самого порізали. Коли ти намагався допомогти йому.
— Але все було не так! Кавано стрибнув на нас обох! А на хіднику лежав осколок від розбитої пляшки.
Він знову засміявся — густим і гучним сміхом великого чоловіка, що так відрізнявся від його рафінованого голосу.
— Хай там як усе було, — сказав він, — ти, безперечно, потрапив у цікаву родину.
Він підвівся на ноги, підійшов до буфету, дістав звідти пляшку віскі й налив його на два пальці в не дуже чисту склянку.
— Саманта Барбур не схожа на добру й приязну душу — принаймні не справляє такого враження, — сказав він. — Але, здається, вона робить багато добра своїми фондами та збиранням коштів, чи не так?
Я мовчав, дивлячись, як він знову ставить пляшку в буфет. Світло у слуховому вікні було сірим і молочним; краплі дрібного дощу накривали скло.
— Ви знову відчините крамницю? — запитав я.
— Не знаю, — зітхнув він. — Усім цим розпоряджався Велті — покупцями, продажем. Щодо мене, то я ремісник, а не бізнесмен. Brocanteur, bricoleur[33]. Я рідко підіймався сюди, працював переважно в підвалі, шліфуючи та поліруючи. Тепер його нема — і це дуже незвично. Люди приходять, щоб забрати речі, які він їм продав, щось привозять, а я й не знаю, що це він купив, не знаю, де шукати документи, який із них чого стосується… Існує мільйон запитань, які я б хотів йому поставити, я все віддав би, аби поговорити з ним бодай п’ять хвилин. А надто про те, що стосується Піппи. Як її лікувати й усе таке.
— Розумію, — сказав я, знаючи, як непереконливо це прозвучало.
Ми перейшли на непевну територію смерті моєї матері, розтягнутих мовчанок, хибних усмішок, туди, де слова нічого не означають.
— Він був чудовим чоловіком. Таких, як він, небагато. Лагідний, чарівний. Люди завжди жаліли його за його горб, хоч я ніколи не зустрічав чоловіка, так щедро обдарованого щасливим світовідчуттям. І, звичайно, клієнти любили його… він завжди був надзвичайно компанійським чоловіком. «Світ не приходить до мене, — так він казав, — то я сам до нього піду».
Цілком несподівано озвався айфон Енді: прийшла есемеска.
Гобі, не донісши склянку до рота, різко здригнувся:
— Що це було?
— Зачекайте секунду, — сказав я, нишпорячи в кишені. Текст надійшов від Філа Лефкова, одного зі школярів, із якими Енді навчався в японському класі: «Привіт, Тео, це Енді, з тобою все о’кей?» Я швидко вимкнув телефон і запхав його назад до кишені.
— Пробачте? — запитав я. — Що ви сказали?
— Я забув. — Він протягом якоїсь миті дивився в простір, а тоді похитав головою. — Я ніколи не сподівався, що побачу цей перстень знову, — сказав він, подивившись на нього. — Це так на нього схоже — попросити, щоб ти приніс його сюди й поклав мені в руку. Я нічого не казав, але думав, що хтось поцупив його в морзі.
Телефон знову запищав на високій ноті.
— Ще раз пробачте, — сказав я, витягши його й прочитав у тексті Енді:
«Просто хочу переконатися, що тебе не вбили!!!»
— Пробачте, — сказав я, тримаючи кнопку натиснутою про всяк випадок. — Цього разу він справді вимкнений.
Але він тільки всміхнувся, дивлячись у свою склянку. Краплі дощу падали на слухове вікно й капали з нього, відкидаючи водяні тіні, що струменіли вниз по стіні. Надто засоромлений, аби щось сказати, я чекав, коли він підхопить нитку нашої розмови, а що він її не підхопив, то ми сиділи мовчки, поки я цмулив вистиглий чай («лапсанг сушонг», задимлений і своєрідний на смак) і
