Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

Боря, тримаючи складені руки на животі, завершує страшну зустріч:

Він дивиться, як вчила Літа Миколаївна, «не собі під ніс», а на гостей, а прямо перед ним, проти нього, за столом посередині, сидить, як кістяк виснажений і непорушний, попечитель, поряд з ним ліворуч випещений їхній «пан» у чорному фраці і білосніжній манишці.

В голосі Бориса тремтять просто трагічні ноти:

Архієрей і попи трусять, сміючись, бородами, Неофіт своєю чорнявою, адже йому ще й сорока нема, протоієрей вже сивою. Губернаторша і Гудим-Левкович милостиво всміхаються. Попечитель піджимає сухі губи, і щоки — бурди, ну, слово честі, як у бульдога, що звисали на крохмальну манишку, зараз підсмикуються вгору, — він щось каже «панові», але не дібрати що.

Далі ще співає хор, регент так старається, вигинається, наче ось-ось переломиться.

Все проходить гаразд.

Проводжаючи почесних гостей, Літа Миколаївна встигає розповісти губернаторші, які здібні хлопці і як багатьом слід далі вчитися, а коли треба, вони можуть завжди на якомусь благодійному концерті виступити.

Неофіт зворушений. Йому здається, що «Моление о чаше» і хорові співи Літа Миколаївна приготувала для нього. Він ласкаво благословляє її і, здається, єдиний з гостей дякує. Решта виливала свої задоволення перед «паном».

Архієрей каже:

— Спасибі за кожного з малих сих, перед богом на тім світі все вам зарахується, вельмишановна Єлизавето Миколаївно.

Літа рада хоч цій майбутній небесній нагороді. Гості роз’їхалися. Щасливі трудолюбці одержали мішечки з ласощами, випили тут же чаю і тепер без панів танцюють. Літа Миколаївна влаштовує танок навколо ялинки, захоплюючи в нього всіх, хто під час концерту скромно примостився десь позаду, тулився коло дверей, тут і пекарі-майстри з дружинами. Почали співати улюблені пісні, які співають завжди в різних прогулянках на Ворсклу, у монастирський ліс. Це, звичайно, «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий». Раптом в якусь мить високий жіночий голос задерикувато, жартівливо: «Занадився журавель, журавель, до бабиних конопель, конопель» — і всі здивовано побачили, що це завела Параскева Федорівна, всі весело підхоплюють: «Такий-сякий журавель, журавель!»

Оце вже було справжнє свято, і гопачка хлопці навприсядки танцювали, і всі співали, і жартували.

Другого дня, коли на годину відтягли побудку і сніданок, чогось вранці «пан» переказав через хлопців, які носили йому до сніданку ще гарячі булочки, щоб негайно послали до Літи Миколаївни і щоб та негайно з’явилась до нього. На Різницькій теж цього дня діти і Літа Миколаївна встали пізніше, і тепер снідали всі. В їдальні Літа Миколаївна весело розповідала Олексію Івановичу, бабусі і Олесику, як добре пройшла ялинка, коли тут прибігли Митько і Вася Тихий.

— Літо Миколаївно, «пан» кличуть! Переказав, щоб негайно прийшли до нього!

— О боже, і спочити не дасть! — мовила вона, але швидко накинула шубку, шапочку і побігла.

Вдома більше обурилися, ніж занепокоїлися. Хіба «пан» не знав, скільки часу без перепочинку вона працювала перед святом? А Митько занепокоївся, бо хлопці, які носили булки, сказали йому, що «пан» дуже сердитий. Він хотів бігти за Літою Миколаївною, але та кинула похапцем:

— Чекай мене тут, може, потрібний будеш, посидь у дідуся Івася, він там сумує сам, а ти, Васюк, біжи до Трудолюбія, ти ж черговий сьогодні, може, що не в порядку після вчорашнього?

Митько подався у флігельок до свого давнього старого друга, з яким те перше літо, коли потрапив у місто, спав у курені. Тепер, коли прибігав на Різницьку, старався хоч на хвилинку забігти до. старенького, який дуже сумував без своєї «старої», і завжди любив хоч чимось почастувати «своїх» хлопців — Левка,