Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко
Стягуючи чорні шкіряні рукавички, «пан» зайшов у залу, скинув боброву шапку, недбало ткнув її якомусь малому хлопчику, той аж рота роззявив.
— Добридень, Єлизавето Миколаївно! — мовив він, подаючи руку. Параскеві Федорівні він злегка кивнув головою, хлопців зневажливо проминув поглядом, наче це була якась огидна, дрібна комашня.
Галинка і Жечка удали, що розглядають з інтересом його машину. Так, у «пана» був перший у Полтаві автомобіль! Треба було бачити, з яким гордим виглядом повний, випещений, з чорними вусами і холодними чорними очима їздив «пан» по тихих, привітних вулицях Полтави! Автомобіль ніби презирливо пихкав на всіх візників, собак і перехожих і шипів: «Ми найкращі! Ми найперші!»
«Пан» подивився байдуже на ялинку, і Галинці ялинка почала здаватися не такою вже розкішною. А от Митько раптом подумав: «Ага, і без тебе обійшлося, без твоєї панської ласки, сама Літа Миколаївна влаштувала, ми все добре зробимо, щоб ти луснув!»
Митькові хотілося поділитися цим своїм побажанням з Тимошем, та, на щастя, він сам сидів високо на драбині, пораючись з верхівкою ялинки. Але розмову під ялинкою «пана» і вчительки добре чув, хоча «пан» промимрив крізь зуби:
— Ви їх надто балуєте, Єлизавето Миколаївно, ця ялинка, вечірки, походи в лазарети, а на пекарні і в кошико-щітковій працює все менше й менше хлопців, особливо старших, коли б не полонені, ми б нічого з цього не мали, хоча й вони без Кузьми Хочима абияк працюють, а на самій дрібноті не виїхати.
— Ми з вами умовилися, Євгене Григоровичу, — спалахнула Літа Миколаївна, — що випускники, хлопці, які підуть вчитися далі, останній рік на пекарні не працюватимуть. Після нічних змін у них очі злипаються, а їм багато роботи в школі, вони мусять скласти іспити на кругле «п’ять», щоб їх прийняли.
— Ви переконані, що це їм потрібно? — впівголоса іронічно спитав Євген Григорович.
— Ну, це вже стара пісня! — раптом якось легко всміхнулась Літа Миколаївна і, трохи наблизившись до «пана», довірливо додала: — Ви краще попечителя обов’язково ще й самі запросіть на ялинку. Цього року у мене великий випуск, я й на нього покладаю надію.
— Що з вами вдієш, — усміхнувся, наче «зробив» усмішку «пан», але й від цієї усмішки його обличчя не стало приємнішим.
— У нас чудова програма цього року, — вже з захватом казала Літа Миколаївна. — Ви побачите, вам не доведеться червоніти.
— У цьому я завжди впевнений, коли ви беретеся до справи, — чемно, але стримано мовив Євген Григорович, розгладжуючи вуса над повними червоними губами.
«Ще б пак!» — подумав Митько, який майже все чув. Як він любив свою вчительку і ненавидів «пана»! От він ще побачить і почує їхні виступи, і як усі гості будуть задоволені! Сам він відчував за все велику відповідальність — чи не найдужче навіть серед старших хлопців. Аякже! Адже він жив спочатку ціле літо у Ваненків і тепер Галинка сама шила йому зошити. Зошити вже важко було дістати, і для трудолюбців припадав папір, який зшивали.
Дівчатка не чули розмови, але Галинка, повернувшись од вікна, враз відчула, що не так усе гладко, хоча мама наприкінці усміхнулась і говорила впевнено.
— Чого ти? — спитала Жечка, побачивши занепокоєне личко подруги. — Тьотя Літа все зробить, як вирішила! Вона все може! «Пан» — тільки пан, і більше нічого. Ти знаєш, його вигнали з другого класу кадетського корпусу, от їй-богу! В Трудолюбії всі знають!
— А чому ж його всі бояться? — спитала наївно Галинка. Жечка була завжди досвідченішою в життєвих питаннях.
— Дурненька! Все ж таки він «пан»! — відповіла вона безапеляційно.
Галинці було незрозуміло — навіщо тут «пан», в Трудолюбії?
Завжди, коли мама починає якусь справу, чи хоче віддати вчитися далі когось із хлопців, чи влаштувати якесь свято, прогулянку — навіть тоді, з «біженською» школою, — завжди їй треба ламати голову: а що, як «пан» не згодиться?
Ні, справді, «пан» існував тільки для того, щоб перешкоджати! От і зараз. Чому він так противно дивиться на ялинку? Мама ж так клопоталася за неї! На щастя, «пан» не затримується і йде до свого автомобіля. Всі зітхають полегшено.
— Хлопці, після обіду усі чисто, хто виступає, до мене на Різницьку! Дмитро, ти перевіриш, щоб усі були!
Та за це розпорядження можна було не турбуватися — усі любили репетиції на Різницькій, а Митько вже обов’язково перевірить, щоб, бува, кого не зайняли іншою роботою.
Звичайно, особливих художніх тонкощів Літа Миколаївна навчити не могла, їй здавалось головним, щоб виходило з почуттям, зворушливо.
— І дивіться прямо перед собою, — вимагала вона, — дивіться в очі тим, хто вас слухає, а не собі під ніс.
Їй здавалось, що це найвище мистецтво художнього читання. На жаль, Олексій Іванович майже завжди зайнятий, щоб допомогти
