Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко
— Він огидний, правда? — питає Галинка Жечку.
— Огидний, — безсумнівно згоджується Жечка.
— Всі пани огидні, — безапеляційно припечатує Митько.
— Ну, не всі. — Галинка згадує Сержа, адже панич, а зовсім не огидний.
— А хіба на Різницькій пани огидні? — хитро питає Жечка.
Митько на хвильку замислюється, а потім переконано каже:
— Та то ж не від багатства пани, на Різницькій усі працюють, — він не знає, як висловити свою думку. — Вони від розуму пани, а наш «пан» хіба університет закінчив, як дядя Альоша? Він і до порога не доліз би. Він від багатства пан.
— А задається, що у нього машина, — міняє тон Жечка. — Та я теж хотіла б мати машину! Галинко, у тебе буде машина, коли ти виростеш?
— Звичайно, буде, і дамський велосипед, як у мами. Я ж буду, як і мама, вчителькою, тільки в моїй школі не буде ніякого «пана», я буду сама і за пана, і за попечителя, і за архієрея, — сміється вона.
— А я буду у тебе лікарем, — підхопила Жечка.
— А я буду зі всім дивитися, за порядком, за господарством, при мені вас ніхто не обдурить! — сміється Митько.
Та вже надходять і приїздять гості. Неофіт у фіалковій оксамитовій широченній рясі благословляє усіх праворуч і ліворуч з божественним виглядом, що ніяк не пасує до його добродушного, ще зовсім не старого, звичайного обличчя.
— А знаєш, — шепоче Галинка Жечці, — ми вчора з Васею і Борисом бігали в монастир, носили йому запрошення, а нам двері відчиняє якийсь монашок і каже: «Владика з Тихоном Євлампійовичем у саду на озері катаються, ідіть туди».
— Це Тишко, келейник — Тихін Євлампійович? — пирснула Жечка.
— Авжеж, ну ми побігли в сад, справді озеро ж там замерзло. Але як архієрей на ковзанах катається, а як же ряса? Тишко — то інша справа. Бачимо — справді катаються, нас угледіли. Тишко назустріч побіг, я й питаю: ви з владикою на ковзанах катаєтесь?
— Що ви, Галюшенько, — відповідає, — просто на галошах.
— От бідолаги, і на ковзанах не можуть покататися, мабуть, нудьгують там, — удавано співчутливо мовила Жечка.
— Тс-с, дивись!
Дівчатка чмихкають.
— Як бульдог? Правда? — шепоче Галинка.
— Достеменний бульдог! — погоджується Жечка.
Увійшов високий, сухий, як кістяк, старий пан з обвислими, як у бульдога, щоками.
— Мамо, хто це?
— Це попечитель, — хвилюється мама і йде з ним вітатися.
— Губернаторша, — шепочуться Параскева Федорівна і Левантина Мусіївна.
— Оце губернаторша?! — розчаровано питають дівчатка.
Худа, як жердина, дама з високою зачіскою, з лорнетом у руці і надзвичайному платті — такого ще дівчатка не бачили, а трудолюбці і поготів. Та трудолюбцям це без діла, а дівчатка зацікавились — зелене шовкове, якогось мудрованого крою, начебто й обтягає всю постать, але з шлейфом, і невідомо де починаються, де кінчаються хвилями рукави, але головне — прикрашене білим хутром, і ці хвилясті рукави, і з коміра аж до низу, і щось на спині — ні, нічого не добереш! Навіщо на платті хутро?
— Тобі подобається? — питає Галинка. Вона боїться пошитися в дурні — може, тепер така мода? Мама любить модні плаття, але такого дівчинка ще не бачила, навіть у Горсальки в модних журналах, коли супроводила маму. Хай спочатку Жечка висловить свою думку.
— Ні, зовсім не подобається, — презирливо каже Жечка. — Навіщо тоді шуба, коли хутро на платті? А в самому платті однаково холодно. Краще вже боа, як у тьоті Літи.
— Звичайно, краще, — підтримує Галинка і одверто каже: — Мама куди красивіша за неї.
— Зрівняла! — знизує плечима Жечка. — У Трудолюбії всі кажуть — красивішої від тьоті Літи ще ніхто не бачив.
— Аякже, та про це всі знають не тільки в Трудолюбії! Скрізь, у всій Полтаві знають! — категорично виносить присуд Митько.
Вечір починається. Гості вмостилися за столом, а дівчатка, чи не дужче, ніж учителька, хвилюються за кожен номер.
Та все йде добре. Гості п’ють і їдять, а хлопці перед ними декламують і співають. Каленик і Стьопа виконали під фізгармонію, яку для такого випадку дав регент і сам акомпонує, «Ночевала тучка золотая». Вася Тихий прочитав «Моление
