Місячний камінь - Вилки Коллінз

Він говорив серйозно, в цьому не можна було сумніватись. Але в думці в мене ворухнулось щось лихе проти нього.

— Чи не можете ви назвати цю іншу особу? — спитав я.

— А ви не можете зробити це, містере Беттередж?

— Ні.

Сищик Кафф все ще стояв нерухомо й дивився на мене з журливим співчуттям.

— Мені завжди приємно чуйно ставитись до людських слабостей, — сказав він. — Зараз я відчуваю особливу ніжність до вас, містере Беттередж. А ви, з тієї ж прекрасної причини, почуваєте особливу ніжність до Розанни Спірман, либонь, так? Ви часом не знаєте, не пошила вона собі нещодавно нову білизну?

Навіщо він так несподівано вкинув це дивне запитання, я ніяк не міг збагнути. Але, не підозріваючи, що правда може пошкодити Розанні, я відповів, що дівчина прийшла до нас, маючи дуже бідний запас білизни, і що міледі в нагороду за її добру поведінку (ці слова я особливо підкреслив) подарувала їй нову білизну тижнів зо два тому.

— Який нікчемний цей світ! — сказав сищик. — У ньому людське життя, містере Беттередж, нагадує мішень, в яку нещастя стріляє безперестанку і завжди влучає в ціль. Якби не ця нова білизна, ми легко знайшли б нову сорочку чи спідницю в речах Розанни і, таким чином, викрили б її. Ви стежите за моєю думкою, адже ж так? Ви самі розпитували служниць і знаєте, які відкриття зробили дві з них біля дверей Розанни. Напевно, вам відомо, чим займалася вчора дівчина, після того як вона занедужала? Ви не можете здогадатись? О, я це так само бачу, як смужку світла отам, на верховіттях дерев. Об одинадцятій годині в четвер уранці інспектор Сігрев (це втілення людських вад) показує всім служницям пляму на дверях. У Розанни є підстави побоюватись за свої власні речі; вона користується першою ж слушною нагодою, щоб піти в свою кімнату, знаходить пляму на своїй сорочці чи спідниці, — все одно на чому, — вдає з себе хвору, пробирається в місто, купує матеріал для нової спідниці чи сорочки, шиє її сама в своїй кімнаті в четвер уночі, розводить вогонь (не для того, щоб спалити: дві ЇЇ подруги підслуховують біля дверей, і вона розуміє, що запах горілого зрадить її, та їй і нікуди подіти купи попелу), — так от, вона розводить вогонь, щоб випрати, висушити й випрасувати підмінений одяг, а замазаний одягає, певно, на себе і ось тепер, у цю хвилину, намагається знищити його де-небудь у зручному місці на цьому безлюдному березі. Я простежив сьогодні після обіду, як вона зайшла в рибальському селі до однієї хатинки, куди, можливо, і ми зайдемо перед тим, як повертатимемось назад. Вона деякий час побула в цій хатині і вийшла звідти (як мені здалося), з чимсь захованим під плащем. Плащ на жінці — емблема благодійності — прикриває безліч гріхів. Я бачив, як вона вийшла з хатини й пішла на північ уздовж берега. Невже ваш морський берег тут вважається таким мальовничим, містере Беттередж?

Я відповів «так» якомога різкіше.

— Смаки бувають різні, — сказав сищик Кафф. — На мою думку, нема нічого гіршого за цей морський краєвид. Якби нам довелося стежити за іншою людиною, йдучи цим берегом, і якби людина та раптом озирнулась, ви не знайшли б за що сховатись. Мені лишилось вибрати одне з двох: або посадити Розанну в тюрму у зв'язку з підозрою, або дати їй поки що можливість діяти на свій розсуд. З причин, поясненням яких не буду вам набридати, я вирішив краще піти на будь-яку жертву, аніж викликати тривогу в однієї особи, ім'я якої ми не називатимемо. Я повернувся додому, щоб попросити вас провести мене на північний кінець берега іншою дорогою. Пісок — один з найкращих шукачів — він прекрасно веде вас по теплому сліду. Якщо ми не зустрінемо Розанни Спірман на зворотному шляху, то пісок, поки ще видно, може розповісти, де вона була. Ось пісок. Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти мовчки і пропустити мене вперед.

Якщо лікарям відома хвороба під назвою розшукна лихоманка, то саме така хвороба оволоділа зараз вашим покірним слугою. Детектив Кафф спустився поміж піщаними горбами до берега. Затамувавши подих, я стежив за ним поглядом і чекав здаля, що ж далі буде.

Озирнувшись, я побачив, що стою на тому самому місці, де Розанна Спірман розмовляла зі мною того дня, як перед нами раптом з'явився містер Френклін після приїзду з Лондона. Поки мій погляд стежив за сищиком, думки мої мимоволі полинули до того, що відбулось тоді між Розанною і мною. Повірте, я майже наяву відчув, як сердешна дівчина крадькома взяла мою руку в свою і з вдячністю потисла її за ласкаві слова, сказані їй. Запевняю вас, я майже почув, як її голос говорив мені, що Тремтливі піски наче притягують її мимоволі, майже бачив, як засяяло її обличчя, коли вона вперше помітила містера Френкліна, який несподівано вийшов до нас із-за горбів. Чим далі заглиблювався я в ці спогади, тим більший смуток огортав мене, а коли я оглянувся навкруги, щоб відірватись від своїх думок, — вигляд пустельної бухточки ще більше розстроїв мене.

Останнє вечірнє світло швидко згасло, і над цією безлюдною місцевістю нависла якась зловісна тиша. Хвилі океану безшумно набігали на велику піщану обмілину в бухті. А всередині бухти вода стояла непорушна й похмура, ані найменший подих вітерця не тривожив її. На мертвій поверхні води плавали шматочки жовто-білої твані. Піна і слиз тьмяно виблискували в тих місцях, де останні промені ще падали на них поміж двох великих скель, що виступали в море з півночі і півдня. Почався відплив, тим часом як я стояв і чекав, широка коричнева поверхня Тремтливих пісків почала вкриватися брижами й тремтіти, — це був єдиний рух у цьому жахливому місці.

Я бачив, як сищик здригнувся, коли тремтіння піску впало йому в