Місячний камінь - Вилки Коллінз

— Ну, Беттередж, — сказав він, — як вам подобається атмосфера таємниці й підозріння, в якій ми всі тепер опинились? Пам'ятаєте ранок, коли я вперше приїхав сюди з Місячним каменем? О, як я жалкую, що ми не викинули його в піски!

Після цієї тиради він не захотів продовжувати розмови, поки не заспокоїться. Хвилин зо дві ми йшли мовчки, а потім він спитав мене, куди подівся сищик Кафф. Неможливо було обдурити містера Френкліна байкою про те, ніби сищик сидить у моїй кімнаті й розмірковує. Я розповів йому все, як було, особливо підкресливши, що говорили покоївки про Розанну Спірман.

Ясний розум містера Френкліна вмить побачив, який оборот прийняли підозріння сищика.

— Ви, здається, говорили мені сьогодні вранці, — почав він, — що один з крамарів запевняв, ніби зустрів учора Розанну, коли вона йшла пішки у Фрізінголл, тим часом як ми вважали, що вона лежить хвора в своїй кімнаті?

— Говорив, сер.

— Якщо покоївка моєї тітки і друга жінка говорять правду, значить, крамар справді зустрів її. Хвороба була всього лиш приводом, щоб обманути нас. У неї була якась причина для того, щоб таємно пробратись у місто. Замазаний фарбою одяг, напевно, належить їй, а вогонь у своїй кімнаті о четвертій годині вона розвела для того, щоб спалити цей одяг. Алмаз украла Розанна Спірман. Я зараз же піду й розповім тітці, який поворот прийняла справа.

— Е, ні, почекайте ще, сер, — почувся меланхолійний голос позаду нас.

Ми швидко обернулися й опинилися віч-на-віч із сищиком Каффом.

— Чому це так? — спитав містер Френклін.

— Тому, що коли ви розповісте міледі, то міледі розкаже про все це міс Веріндер.

— Припустімо, що так. А далі?

Містер Френклін промовив це з несподіваним запалом і таким притиском, наче сищик смертельно образив його.

— А як ви гадаєте, сер, — спокійно відповів сищик Кафф, — чи розсудливо задавати це питання мені і в таку хвилину?

На якусь мить запанувала тиша. Містер Френклін наблизився до сищика. Обидва вони пильно подивилися в обличчя один одному. Містер Френклін заговорив перший, знизивши голос так само раптово, як і підвищив його.

— Я гадаю, вам відомо, містере Кафф, — сказав він, — що ви ведете справу вельми делікатну.

— Не перший, а може, сотий раз веду я делікатну справу, — відповів той із своєю звичайною холодністю.

— Ви хочете сказати, що забороняєте мені говорити тітці про те, що трапилось?

— Я хочу сказати, сер, що я кину цю справу, якщо ви розповісте леді Веріндер чи кому б то не було про те, що трапилось, поки я не дам вам на це дозволу.

Його слова вирішили питання. Містерові Френкліну нічого більше не лишалось, як підкоритись: він гнівно повернувся і залишив нас.

Я з тремтінням слухав їх, не знаючи, кого підозрювати і що тепер думати. Але, незважаючи на моє замішання, дві речі були для мене ясні: по-перше, що панночка, невідомо чому, була причиною тих ущипливих слів, які вони наговорили один одному. По-друге, що вони цілком зрозуміли один одного, не обмінявшись напередодні ніякими попередніми поясненнями.

— Містере Беттередж, — сказав сищик, — ви зробили дуже велику дурницю під час моєї відсутності. Ви самі почали розшуки. Надалі прошу вас робити це разом зі мною.

Він взяв мене за руку й повів по дорозі, якою сюди прийшов. Повинен визнати, що хоч я й заслужив на його докір, але не збирався допомагати йому розставляти тенета Розанні Спірман. Злодійка вона була чи ні, законно це чи ні, — все одно мені її було шкода.

— Що вам треба від мене? — спитав я, висмикнувши свою руку і різко спинившись.

— Усього лише кілька невеличких відомостей про тутешні околиці, — відповів сищик.

Я не міг відмовитись поповнити географічний багаж сищика Каффа.

— Чи є в цьому районі стежка, яка вела б від будинку до морського берега? — спитав сержант.

З цими словами він вказав на соснову алею, яка вела до Тремтливих пісків.

— Так, — відповів я, — тут є стежка.

— Покажіть її мені.

У сутінках літнього вечора сищик Кафф і я попрямували до Тремтливих пісків.

Сержант мовчав, поринувши в свої думки, поки ми не ввійшли в соснові посадки, що вели до пісків. Тут він опам'ятався як людина, що прийняла рішення, і знову заговорив до мене.

— Містере Беттередж, — сказав він, — оскільки ви зробили мені честь і встряли в мої справи і оскільки я гадаю, що ви можете стати мені в пригоді до кінця нинішнього вечора, я не бачу смислу морочити один одного і маю намір подати вам приклад відвертості. Ви вирішили не давати мені ніяких відомостей, які могли б пошкодити Розанні Спірман, тому що з вами вона поводилась добре і тому що вам її щиро жаль. Ці гуманні мотиви роблять вам дуже велику честь, але в даному разі вони абсолютно марні. Розанні Спірман не загрожує ані найменша небезпека, навіть якщо я обвинувачу її як спільницю у викраденні алмаза на підставі доказів, які так само очевидні, як ніс на вашому обличчі.

— Ви хочете сказати, що міледі не переслідуватиме її в судовому порядку? — спитав я.

— Я хочу сказати, що