Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Твоя правда, жодна хата без нього не будувалася. Як і не робив, то наглядав просто від себе, ніби боявся, що без нього погано зроблять. Ото спеціаліст був! Гляне, вилає добре, коли що не так, а сам наперед усе підкаже, і спробуй потім не зробити так, як треба. Ой, і завзятий був! Мені до цих пір не віриться, що так доля з ним обійшлася. Він мені як рідний був. Хіба б оце було таке проти мене, тим паче в його родички, – показав на Мар’янин двір. – Точно тобі кажу – хата вже б стояла. Серед ночі робив би, помічників назбирав, а тут усі його боржники щодо роботи. У неї і Тимофій молодцюватий, але Михайло його не чекав би. Коли ми з партизанами поверталися додому, він почув про інженерні війська і хотів туди потрапити. Тимофія просив, щоб за нього слово замовив. Але той накричав, хотів, щоб він Мар’яні допоміг, Тоні, звичайно, та іншим родичам. Каже: «Коли я не прийду з війни, то дітей наших хоч робити навчиш». Хто ж думав, що так може статися! А Тимофію тепер що розказувати? Скоро прийде і мене спитає, той не пропустить такого.
– Не пише чомусь, Тоня каже. П’ять листів йому написала, а жодної відповіді не отримала.
– Ти, Никифоровичу, не панікуй, я від свого Грицька теж давно не отримував. Думаю, що в кінці зовсім не солодко їм, може, й хвилини для листа не викроїли. До самого Берліна з такими боями… Скоро повернуться. Вважай, що вже відвоювали своє.
Якось рано-вранці, коли ще й сонце не виглянуло із-за обрію, дід Сава пішов через усе село до свого приятеля Харитона, син якого також воював у Польщі, тільки в інших військах. Пішов провідати, бо переказували, що занедужав Харитон цієї весни, заодно хотів про листи спитати. По дорозі й собі милувався білим та рожевим цвітом, який обліпив невеликі деревця майбутніх садочків. Згадавши вчорашні розповіді Никифоровича, сам собі посміхався. Дихання весни відчувалося і на березах, які й тут густо позвішували свої жовтуваті сережки та вже на цю пору випустили дуже ніжні маленькі листочки, які то блищали в ранішніх сонячних променях, то просвічувалися мереживом прожилок. Попід парканами густо жовтіли квіти кульбаби. А на довгій жовто-зеленій ковдрі посередині села плавно звивалася на доволі рівній місцевості синювата річка. Недалеко із-за позеленілих дерев виблискували і куполи церкви. «Різні люди в селі живуть, а на церковному подвір’ї жодне дерево ніхто не спиляв. Не піднялася рука у святому місці», – радів Сава. Перейшовши через невеликий міст, який ще колись збудували два пани, а потім німці його добре відремонтували, пішов до хати Харитона. Зайшовши у двір, побачив якусь метушню – родичі допомагали по господарству, носили воду, топили піч, а дружина Харитона – Мотря, перев’язавши голову чорною хусткою, віддавала накази.
– Мотю, почекай, розкажи, що сталося? Щось із Харитоном? – схопив її за руку.
– Помер мій Харитон учора на світанку. Не діждався й сонечка, все за серце хапався, а потім сказав: «Ти тільки не побивайся за мною, Мотю, дуже сліз твоїх не люблю. Сам Бог каже, що настав мій час і ніякий лікар тут не допоможе. Прости, коли що не так було». І відійшов… Склала я йому руки, закрила очі та давай готуватися, аби тільки не сердився на мене на тому світі. А ти, Саво, звідки взнав?
– Прийшов живого провідувати. Хотів про Петька вашого розпитати, що пише, взнати. А замість того на похорон, виходить, потрапив.
– Про Петю, кажеш? Отож то й причина всьому. Отримав він учора листа від синового товариша. Той написав, що вони якраз звільняли в’язнів із якогось концтабору. Надивилися страхіть, ще й знайомого там зустріли, тому й затримались, а потім давай своїх наздоганяти. Пристали до іншої роти, а тим якраз обід привезли. Не хотіли солдатам відмовити, які запрошували їхньої каші поїсти, а це святе на фронті. Та тільки сіли, як куля снайпера влучила Петькові прямо в голову. Прочитав того листа Харитон, поплакав, а потім ще довго розказував, що таке снайпер і хто такі в’язні концтабору, бо я ніяк не могла второпати. А вранці пішов, як бачиш, до свого Петька. Дуже він любив його. І дочки у нас хороші, а Петько йому був найдорожчий.
– Значить, похоронки не отримували, тільки, кажеш, товариш написав? – задумливо спитав у Мотрі.
– Усе так, Саво. Я тобі зараз принесу того листа. Харитон весь час у руках його тримав, з ним і помер, а потім я за ікону сховала, щоб не загубився, бо голова моя нікудишня. Воно й не дивно – два покійники одразу! Покладу я Петькові речі в батькову труну, нехай отець Федот одразу за обох службу править. Як думаєш, чи правильно так буде?
– Мабуть, так і роби, бо товариш пише, що бачив, то переплутати нічого не міг, – відповів дід Сава, згортаючи трикутника. Сам дуже шкодував, що викреслено ще одного знайомого, а з ним і його сина Петра із земної книги життя.
Із сумними думками повернувся дід
