Спалені мрії - Ганна Ткаченко

із сонячних днів, дід сидів під хатою на лавці разом із приятелями – Кирилом та старим воякою Кіндратом. На підталому снігу Сава малював напрями ударів наших військ у Польщі та Угорщині. Усім було ясно, що війська стоять на порозі Німеччини. Заодно зіставляли, де Тимофій, який також був командиром взводу піхотної розвідки. Орієнтуючись по листах, знали, де Льоня і де Митя б’ють ворога, де воюють інші односельчани.

– Підписали б мирову та хлопців додому відпустили, поки цілі. Три з половиною годочки вже, подумати тільки! – журилася баба Проня, яка ходила туди-сюди у своїх справах.

– Та чи ми рішаємо, Проню, ти вже ніби нас, а не Сталіна про те просиш, – посміхнувся старий Кіндрат. – Ти б нам краще не заважала, бо коли щось не так тут розберемо, то так воно й на люди піде, а ми по правді хочемо.

За своїм віком цей дід уже не все розумів у артилерії та масованих обстрілах, але намагався не відставати від своїх друзів.

– Біжи, Проню, та роби своє, – просив її і трохи молодший Кирило, бачачи, що Сава дуже насупив брови і збирається своїй бабі винести догану по-військовому. – Додому солдатам ще рано, усі на дорозі до Берліна, а там звертати вже ніхто не дозволить. Та й нам такого кінця не хочеться. Скільки ж воювали, а скільки той німець у нас усього розбив! Ні, хлопці, треба його добити. Кожного дня встаю і лягаю, а сам тільки про це й думаю. Хоча вже й не на нашій землі, але добити ж таки треба.

Так було не тільки в цій, а в багатьох інших родинах – почувши новини, люди раділи, а самі щодня з нетерпінням чекали того довгожданого повідомлення про закінчення війни.

Розділ 2
1

Уже й вода зійшла, і земля підсохла, зацвіла верба, неначе вся природа готувалася до наступної вербної неділі. Здавалося, й пташки сповіщали про вхід Господа в Єрусалим. Перед цим святом Мар’яна розповідала дітям про Ісуса, який знав усе наперед і йшов на смерть свідомо, йшов страждати за всіх людей, навіть за тих, які його зрадили. А люди знали про його чудеса – він зцілював хворих, робив сліпих зрячими, воскресив Лазаря, який уже чотири дні як помер. Тому зустрічати Ісуса поспішали звідусіль, знімали з себе верхню одежу і застилали нею дорогу перед ним. Інші кидали йому під ноги пальмові гілки. Усі в радості вигукували: «Осанна Сину Давидовому! Благословен грядий в ім’я Господнє!» Мар’яна переповідала все так, як читала колись її бабуся у святій книзі. Інколи згадувала і її настанови: «Ти мусиш навчити дітей вірити в Бога, за те в кожної матері спитають на небі». Сьогодні пригадала й інше – слабшає віра, такої, як була в перших християн, тепер не знайти. Чи так воно, чи ні, Мар’яна не знала, інколи навіть хотілося заперечити бабусі, якби вона встала зі своєї домовини. Пригадуючи все своє життя, робила висновок: скільки себе пам’ятає – весь час у пості. Здавалося б, така людина близька до Бога, а й ні – він її не чує. І все ж не забувала за настанови, особливо в часи великого посту.

– Ще здавна зеленими гілками зустрічали царів, котрі поверталися після перемоги над ворогами, – знову поверталася до своїх розповідей. – То й ми, тримаючи в руках та освячуючи перші весняні гілки, повинні прославляти Спасителя свого як переможця смерті. Саме через страждання і смерть він мав воскреснути, щоби зробити людське життя безсмертним.

Діти сиділи тихо й уважно слухали про самого Бога, якого більше боялися, бо він з ікони так пильно на них дивився і все знав, навіть сховатися було ніде. Усе ж свята завжди любили, бігали по двору з гілочками верби та кричали: «Не я б’ю, верба б’є. Через тиждень – Великдень, недалечко красненько яєчко!» При згадці про Великдень одразу облизувалися і ковтали слину, уявляючи щось смачненьке на столі, яке потрапить і до їхнього рота. Потім довго шкодували, що свята так швидко минають, а малі навіть плакали, пригадуючи кусочок паски і крашанки.

Для дорослих це було найголовніше свято. Після нього, здавалося, й земля оновлюється. Згодом вона запарує, тоді й закипить робота. Поведуть на поле, як і раніше, волів, коней та корів. Мобілізують усіх: старих, і тих, хто підріс, і тих, які можуть тільки корову за мотузку по борозні вести.

Цього разу Мар’яна пішла вже не сама, а з Павлом. Горпина навіть поблагословила його іконою Богородиці й сказала: «З цього дня, мій дорогенький, поле буде твоїм другим життям. І дай Боже тобі сил та мужності так прожити життя, щоб не посоромити своїх батьків та весь рід». Павло, не розуміючи тих слів, весело побіг за матір’ю в бригаду, враз відчувши себе дорослим. Відтоді щодня працював на полі, спочатку водив корову, а потім почав і за плуга братися. Швидко навчившись, не хотів матері віддавати, бо навіть діди хвалили його за роботу, перевіряючи скибу землі.

Одного вечора, повертаючись із поля додому та підпасаючи корову на молодій зеленій траві, бригада підходила до села.

– Щось моя Палажка біжить, – повідомив дід Кирило, придивляючись до дороги. – Точно вона, а з нею ще декілька чоловіків. Чи сталося щось? – Аж тривога всіх пройняла. – Не бігли б баби так швидко, – міркував далі.

– Та що могло статися? – гадала Мар’яна. – Наче нічия хата