Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький

– Хіба я пахну бур'яном? – крикнув Ломачевський.– Потривайте, ось я оддишу! Я знов впіймаю вам жабу й укину вам у кишеню.

Олеся крикнула й кинулась бігти на гору. Ломачевський погнався за нею; вона вскочила в альтанку, витягла з кишені роботу, сіла й почала вишивати.

– Ви казна-що шиєте; покиньте оте паскудство! – сказав Ломачевський, сідаючи поруч з Олесею.

– Як то казна-що? Пошию та приберуся, то й покращаю.

– Ви й так гарні. Дайте сюди, я вам поможу,– сказав Ломачевський, вирвавши з Оле-синих рук роботу й кинувши її в бур'ян.

Олеся хотіла вхопити роботу й встала. Ломачевський вхопив її за талію й почав гаряче цілувати в щоку, аж одляски йшли на весь садок.

Тим часом Балабуха, побалакавши з титарем, взяв книжку й пішов у садок, щоб спочити в альтанці й полежати з книжкою в руках на лавці в холодку. Він бачив, як Ломачевський ганявся за Олесею, як вони вбігли в альтанку, почув одляски гарячих поцілунків і прожогом кинувся до альтанки. Олеся й Ломачевський, почувши, що хтось телепається по доріжці, замовкли й перестали пустувати. Олеся миттю достала з бур'яну комірчик і кинулась до роботи так пильно, неначе вона хапалась скінчити її доконче до вечора. Ломачевський встав і подав Балабусі руку. Балабуха дуже байдужно привітався до його й сів на лаві. Олеся навіть не підвела очей од роботи.

Всі мовчали. Балабуха курив люльку, насупивши брови; вся його душа збурилась до дна,– йому хотілось пхнути Ломачевського з скелі в воду, але він, зроду несміливий і делікатний, не смів навіть Ломачевському й слова сказати в вічі.

– Здається, час вже чай пити,– несміливо й солоденько промовила Олеся й встала.

За нею повставали з лавки Балабуха з Ломачевським. Олеся вийшла з альтанки й пішла на гору; слідком за нею мовчки пішов Ломачевський, а за ним Балабуха. Ломачевський розпочав веселу розмову, неначе нічого такого й не трапилось. Олеся усе думала, чи примітив Балабуха, що вона жартувала з Ломачевським та залицялась до його, чи, може, нічого того не бачив? Прийшли додому й сіли за чай. Ломачевський й Олеся розмовляли веселенько, неначе між ними нічого й не трапилось.

Балабуха курив люльку й не обзивався ані словечком. Олеся усе поглядала на його насуплені брови й придала собі ще більше веселості, але її веселість була підроблена, якась черства й навіть чудна. Вона сміялась чудним сміхом, як сміються акторки на сцені. Чим далі, тим вона більше й швидше говорила, скоком перескакувала дуже чудно з однієї теми на другу. Ломачевський догадувавсь, що панотець дещо підглядів: він примітив, що починається щось недоладне, випив чай і швидко зник з світлиці.

Олеся допивала чай і скоса поглядала на Балабуху.

– Чи це ти обламався в дорозі, що серед двора стоїть поламана наточанка? – спитала вона ненатурально високим тоном. Балабуха мовчав і пив чай.

– Титар сказав мені в ганку, що вози з снопами порозпадались по дорозі. Чи то пак правда? – знов спитала Олеся.

Балабуха навіть не глянув і мовчки пив чай.

– Чом це ти не обзиваєшся? Чи ти сердитий, чи що? – вже сердито й натурально спитала Олеся.

Балабуха насипав тютюну в люльку, ліг на канапі й взяв в руки книжку. Але він не читав її, бо й листків не перегортав.

– Чи вже все жито вижали? – спитала більше для своєї проби Олеся.

Балабуха буцімто читав і не обзивався.

– Та говори-бо, чого ти мовчиш? – вже крикнула Олеся.

– Біжи спитай в Ломачевського!– не втерпів Балабуха, щоб не обізватись.

– Я й угадала, що так буде. Безталанна я людина з таким чоловіком! – крикнула Олеся.

Вона думала, що Балабуха не все бачив і не все чув.

– Добра безталанна, що цмокалась з становим на ввесь садок.– одрубав Балабуха.

– Чортзна-що вигадуєш; мабуть, тобі в вухах цмокало. Та то, певно, свиня гарбуз їла: он подивись, плигнула через перелаз в двір.

– Може, свиня й жаби печерувала в Росі,– одрубав Балабуха.

Олеся догадалась, що Балабуха усе бачив з гори з-за кущів; її взяла злість.

– А хоч би й жаби печерувала! Що ж у тому поганого? Покарав мене господь тобою: вмієш за кущами підстерігати, а за возами не підстерігаєш. Он твої вози порозпадались серед базару жидам на смішки. Добрий господар! Доведеться самій ходити коло возів.

– Не будеш ходити коло возів, коли й за твоїм хатнім господарством ходить Килина,– тихо обізвався Балабуха.

– То було тобі брати Онисю,– та б тобі й воли поганяла, й за плугом ходила. Я не в такому домі зросла, не так вихована, як твоя Онися. Безталанна я! Не можна з людьми й говорити.

Олеся впала на стілець і залилась слізьми. Вона плакала; Балабуха ніби читав книжку.

– Кинь книжку, а то я тебе покину! – крикнула Олеся на всю хату.

Балабуха читав та смоктав люльку; на душі в його ніби лежав камінь.

– Кинь книжку та говори – кажу тобі! Балабуха ніби перегорнув листок, хоч він не міг і слова розібрати.

Олеся скочила з місця, одчинила двері й крикнула:

– Погоничу, запрягай коні!

Але вона згадала, що серед двора стримів тільки дишель з передніми колесами, на котрих було б не зовсім догідно їхати; вона вхопила капелюш, накинула на голову перед дзеркалом, натягла рукавички, вхопила в руки зонтик і, не попрощавшись з Балабухою, вибігла надвір. Балабуха навіть не глянув на неї.

Олеся пройшла попід вікнами, вийшла за двір і оглянулась на ганок; вона сподівалась, що Балабуха побіжить за нею слідком, буде її перепрошувати, благати, а Балабуха лежав собі на канапі. Олеся пішла улицею, перейшла Рось через греблю, спинилась, обернулась,– Балабухи не було видно. Вона пішла стежкою понад Россю навпростець, минула монастир, вийшла на луки й знов оглянулась,– нікого не було видно, а вона сподівалась, що Балабуха пошле за нею навздогінці хоч Килину або наймита, але нікогісінько не було видно, тільки одна корова пленталась через греблю.

Олеся посварилась зонтиком до свого дому, котрий було видно на горі, її знов пішла тихою ходою понад самою водою. Стежка повилась на гору, де вже було видно Хохітву. Олеся вийшла на гору, сіла на траву й задумалась.

Сонце стояло вже низенько над самим Бо-гуславом. Внизу, по долині, вилася Рось по зелених луках, як синя стрічка по зеленій сукні. З-за Росі тяглися ряди гір, вкритих густим лісом. Далеко проти сонця видно було високий шпиль – горб з монастирем зверху,