Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
Незабаром Ломачевський з'явився на горі, з люлькою в зубах. Олеся стала на камені над водою й замахала до його хусточкою. Ломачевський вглядів її, прийшов і привітався до неї.
– Чом ви так довго не приходили? А я зосталась сама й трохи не вмерла з нудьги. Марко Павлович поїхав на поле,– ідіть та походимо по садку.
Ой поїхав мій миленький
Та й у поле, в степ;
А я свою куделицю
Та її об землю геп! –
промовив Ломачевський сміючись.
Ломачевський став з нею поруч на камені. Поміж камінням вилась маленька стежечка, кудою Прокіп виносив, може, кільки тисяч ві-дер води поливати Олесині квітки та дерева.
– Як би мені хотілось піти по цій доріжці та походити по зеленій траві понад самою водою,– промовила кокетно Олеся.– Ой, боюся впасти! – крикнула Олеся, ступаючи на дуже крутий спуск між здоровим камінням.
– Дайте мені руку, я вас зведу,– сказав Ломачевський, хапаючи Олесю під руку.
– Ой, упаду! Яка крута гора! – крикнула Олеся й, посунувшись скобзькими черевичками наниз по дрібних камінцях, впала на руки Ломачевського. Ломачевський вхопив її обома руками й звів наниз. Олеся закотила очі під лоб і зовсім спустилась на його руки. Місце було гарне, але дике й закрите з трьох боків; то було глибоке узьке міжгір'я; по обидва боки стояли круті косогори, неначе стіни; на одному косогорі розрослась густа-прегуста дереза, терен та шипшина, неначе тонке зелене руно. Над тим руном з самого верху стриміли гострі скелі, а внизу росла купа розкішних верб; внизу на плисковатому зеленому березі було розкидане каміння, неначе його хто зумисне навернув на зелену траву й по неглибокій воді; вода лилася між камінням і через каміння й тихо, тихо шуміла, неначе гралась та лащилась до гладенького каміння, до зелених бережків. Серед річки стримів кам'яний острів, через котрий билася по щілинах сердита хвиля, а за Россю знов стримів скелистий берег, під котрим стояв темний млин з п'ятьма чорними здоровими колесами.
Олеся скочила на зелений, як шовк, бережок і почала легенько стрибати з каменя на камінь. Становий кинувся й собі стрибати, щоб впіймати Олесю.
– Отже не впіймаєте,– сказала Олеся, перестрибуючи ще далі од берега.
– Ба впіймаю! – сказав становий і перескочив через шум.
Але Олеся була легша на скоки; вона перелітала з каменя на камінь, мов коза, підібравши поділ сукні. Її ноги зачіпали кущі шорсткої осоки та водяних півників; кущі шелестіли; Олеся вскочила в таке місце, де лежало каміння в високих кущах татарського зілля та очерету; вона присіла за осокою, виглядала звідтіль, і тілька її голова чорніла та блищали ясні, вакханальні очі.
Важкий становий розгорівся, стрибонув через два камені, посковзнувся й шубовснув ногою в воду. Олеся зареготалась і заляскала в долоні. Місце було одначе мілке; становий замочив тільки чоботи, скочив, як тигр, в очерет і вхопив Олесю за талію.
Олеся звинулась легким станом, перескочила через осоку; осока зашелестіла по її сукні. Олеся вскочила на берег.
– А що, впіймали? – кричала Олеся, стоячи на зеленому березі.– Ой, яка гарна жабка! Впіймайте мені оцю жабку, то я сама дамся вам у руки.
– Хіба ви зроду не бачили жаб? – кричав становий з осоки.
– Я подивлюсь, які в жаби зуби,– сказала Олеся.
– В якої ж пак жаби ви бачили зуби?
– В такої, як ви. Впіймайте,– я подивлюсь, чи в жаби такі зуби, як у вас? – кричала Олеся.
Становий закачав рукави й почав печерувати жабу; бідна жаба кинулась стрибати по камінцях, пірнала, виринала. Становий ганявся
за нею, знов замочив чоботи, але таки налапав жабу під каменем і виніс її на берег, піднявши високо вгору. Олеся крикнула й кинулась бігти, але не на гору, а в верби. Ломачевський гнався за нею, держачи високо в руці жабу за лапу, й догнав Олесю під скелею; далі вже не було куди бігти: зосталось хіба лізти на скелю. Олеся притулилась до скелі, кричала тоненьким голоском і тріпала руками. Ломачевський, застукавши її, взяв за талію й показував жабу.
– Ну, тепер дивіться, чи є в жаби зуби,– жартував становий, тикаючи до Олесі жабою. Олеся випручалась і кинулась бігти берегом. Ломачевський погнався за нею навздогінці.
– Киньте жабу, бо втечу додому! – верещала Олеся.
Ломачевський кинув жабу в воду; жаба булькнула й сховалась.
Олеся од страху втерла сльози хусточкою й присіла на плисковатому камені. Ломачевський сів коло неї і одсапував.
– Ой, які гарні жовті квіточки он ростуть на скелі. Полізьте та нарвіть мені з їх букет,– сказала Олеся, граціозно підвівши очі на скелю.
– Знайшли квітки! То бур'ян, а не квітки! Захотілось вам в петрівку мерзлого.
– То на ваші очі бур'ян, а на мої – то чудові квіточки. Підіть-бо нарвіть!
Ломачевський встав і, витираючи мокре лице хусточкою, подерся на круту скелю, де, неначе на стіні канделябр, причепився в щілині коріннями густий кущ жовтих квіток. На крутому, як стіна, боці гори поміж здоровим камінням ріс терен та кущі дерези, материнка та чебрець. Ломачевський продерся через колючий терен, видрався по визубнях та зазубнях на круту скелю й смикнув кущ квіток. Дрібні камінці та пісок посипались йому на голову та на плечі. Олеся дивилась знизу на його високу здорову постать, котра ніби висіла над скелею, до половини прикрита зеленими кущами, й думала:
«Ану, чи схожий він хоч трохи на принца Ібрагіма в «Волшебниці»?
Ломачевський обернувся з кущем квіток в руках. Олеся вгляділа його блискучі очі та погляд, що падав на неї зверху, вгляділа його куций ніс і смуглявий вид і зітхнула.
«Схожий, але не зовсім! тільки очі блищать, як у принца Ібрагіма»,– подумала Олеся й легко зітхнула.
Ломачевський вернувся з квітками в руках, комічно став на траву одним коліном і подав Олесі поганенькі квітки; на йому вся одежа була мокра; волосся на висках поприлипало до лиця; лице аж пашіло. Ломачевський впав на холодний камінь і не міг одсапнути. Олеся взяла квітки, понюхала й кинула в воду.
– Пхе, як паскудно пахнуть бур'яном! Це
