Надруковано в Бейруті - Жаббур Дуейгі
— Але де решта примірників?
— Я отримав тільки цей, а ви прийшли й забрали його через кілька днів. І поки я не опинився тут, я думав, що якась прихована рука переслідує мою книжку через те, що в ній написано.
Тут де Клерк перебив його питанням:
— А що в ній написано? Поки що ніхто не допоміг мені розібратися, про що ця книжка, — і весело додав: — Сподіваюся, ти не розповідаєш там про підробку валюти?
Відповідь Абу Шаара була доволі туманною:
— Ця книжка виснажила мене ще до того, як я її закінчив, і я не знаю, про що вона.
— Як, навіть ти?
— Я не можу дібрати слова, які б стисло виклали її зміст, ні англійською, ні арабською. Я думаю, що моя рука писала її, а голос, що не належить мені, диктував. І щоразу, коли я читав її, знаходив у ній щось нове, наче цей голос повертався і приносив додаткові сенси. Може, ці сенси і далі множитимуться, навіть якщо ви тримаєте її в себе…
Полковник та нідерландський слідчий обмінялися красномовними поглядами, а Абу Шаар дав собі волю й говорив далі:
— …у ній дух тих, хто писав до мене: Абу Хаяна ат-Тавхіді, Абдульккадера аль-Джіляні, якого називали «сірим соколом Господа», святого Єфрема Сиріна, прозваного арфою Святого Духа, та багатьох інших. Але водночас ця книжка — я сам, і вона не схожа ні на кого, крім мене.
Його урвав полковник Хатум, запитавши, чи є в нього щось, що допоможе слідству, крім оцих нісенітниць, у які неможливо повірити; а коли не почув відповіді, сказав:
— Тебе буде звинувачено в приховуванні інформації та заплутуванні слідства.
— Я отримаю свою книжку назад?
На це питання відповів нідерландський слідчий:
— На жаль, ні. Це вагомий доказ, і вона вирушить зі мною завтра літаком до Амстердама, а звідти до французького міста Ліон. Я знаю там одну жінку арабського походження, можливо, вона ліванка. Вона працює перекладачкою, і її кличуть щоразу, коли французький президент приймає в Єлисейському палаці арабського лідера, який не говорить французькою. Я попрошу її прочитати мені уривки з твоєї книги.
Потім він поділився з полковником Хатумом відчуттям, що цей хлопець абсолютно не винний і хтось просто намагається повісити звинувачення на нього.
Фарід Абу Шаар припускав, що все закінчиться просто розмовою, але полковник покликав двох офіцерів і сказав їм відвести його в приміщення для затриманих при Головному управлінні внутрішньої безпеки й чекати, яке рішення винесе щодо нього суддя, котрий веде слідство.
34
Морозним осіннім ранком 1918 року у вагоні поїзда за 60 кілометрів від Парижа, в лісі, дев’ятеро чоловіків, серед яких троє офіцерів Британського флоту, двоє французьких генералів, німецькі політики з офіцером та генералом флоту підписали договір, щоб покласти край війні, яка тривала вже чотири роки. За одну хвилину до одинадцятої ночі, часу, коли всі бої мали бути припинені, майор американської армії Генрі Ґюнтер став останньою жертвою цієї війни. Говорили, що він був уражений дружнім вогнем, бо не послухався наказу припинити стріляти на одному з брустверів союзників. Він був нетверезий і по-своєму святкував закінчення однієї з найкровопролитніших воєн в історії людства.
За два місяці до того Фуад Карам не спав уночі і пробрався за турецькими солдатами в монастир святого Йосифа. Ним оволоділа думка, яка вабила й лякала водночас, і він крутив її так і сяк у голові до ранку. Французи могли прийти в будь-яку хвилину, принаймні так казали офіцери з острова Арвад власникові газети «Аль-Віфак», який винайняв човен, навантажив його тим, чого, на його думку, вони потребували (дівчатами для любовних утіх), і відправив до них. Англійці були на шляху до Дамаска, турки мали відступати, і подейкували, що вони вже почали пакувати речі. Фуад зайшов у друкарню навпроти свого будинку вранці, її двері були відчинені навстіж. Там він знайшов розібрані на запчастини апарати та книги, складені в ящики. Він намагався знайти чоловіка, який був тоді з солдатами, але так і не побачив його тієї ночі. Тоді він пішов до єврейського кварталу Ваді Абу Жаміль, до єдиної єврейської друкарні в Бейруті. Він запитав її хазяїна аль-Мазрахі про чоловіка на прізвище аль-Хальвані, який працює в католицькій друкарні. У цій професії всі одне одного знали, а аль-Хальвані був вправним майстром.
— Як же мені його не знати? Я навчив його івриту, а він вирізьбив і відлив літери для цієї друкарні й допоміг мені налаштувати і запустити в роботу друкарські машини.
Невисокий на зріст аль-Мазрахі показав аль-Хальвані, витягнувши вгору руку, наскільки міг. Фуад зрозумів, що цей опис збігається з тим чоловіком, який супроводжував солдатів.
Він перестрів його по дорозі до його дому в Басті, представився, розповів, звідки він і як знайшов співрозмовника, і швидко перейшов до суті питання:
— Турки відступають, ми маємо випередити їх з друкарнею.
Абдельхамід аль-Хальвані схопив свою феску, яка злетіла з його голови від несподіванки.
— Звідки ти знаєш?
— Я живу навпроти монастиря, я бачив і чув їх уночі!
— Не хочу потрапити під сеферберлік[15] і бути депортованим. Я ж загину по дорозі!
Спочатку він відмовився і злякався, але Фуад переконав його в тому, що це питання кількох днів:
— А коли єзуїти повернуться, вони винагородять нас!
Абдельхамід не повірив у винагороду: надто вже добре він знав монахів-єзуїтів. Але той ляпас від турецького офіцера перед сусідами в Басті досі пік йому в грудях. Він вирішив заховатися, доки становище не стане більш зрозумілим.
У цей же день Фуад
