Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

Я прийшов раніше. Офіціантка принесла меню. Я обмежився чашкою кави. Катерина запізнювалась. Я сидів і чекав. Замовив іще одну чашку кави. Катерини не було. Прочекавши хвилин тридцять, я зателефонував їй. Вона не відповідала. Мене це розізлило. Я хотів якомога швидше вирішити цю справу. Дати всім усе, чого вони хочуть: замовнику – докази зради, підозрюваній – саму зраду, адже саме нею вона тримає себе біля «коханого», Шалапуту – гроші за роботу, а собі – спокій. Коли я попросив рахунок за каву, вирішивши все ж таки піти звідси, до кав’ярні влетіла Олеся. Я завмер на місці. Вона важко дихала, її обличчя палало. Олеся підійшла й ляснула мене по щоці. На цей раз по правій. Посмішка в офіціантки, яка стояла біля мого столика, щезла.

– Думаєш?

– Думаю, – мовила Олеся й ляснула мене вдруге.

І хоч я підсвідомо знав, що отримаю другий ляпас, нічого не зробив, щоб його уникнути.

– Ми ж, здається, усе вирішили…

– І саме тому ти одразу зустрічаєшся із моєю найкращою подругою? Ти через неї мене кинув?

Я попросив її заспокоїтися й сісти. Вона відмовилась.

– Якщо не сядеш, я встану й піду, – сказав я.

Олеся сіла. Я замовив дві кави. Свою зустріч з її подругою пояснив брехнею, мовляв, хотів стрітися з Катериною, щоб дізнатися, як ти. Це її трохи заспокоїло.

– Чомусь саме зараз побачила, який ти, – мовила вона.

– Який?

– Старий.

– Я тебе попереджав.

– Твій погляд сильно змінився… Він не став гірший, ні. Більш глибокий чи що…

– Олесю, ми вчора з тобою про все домовилися. Давай не будемо на цю тему… Давай просто вип’ємо кави.

– Давай.

Каву ми пили мовчки. Інколи кидали погляди одне на одного. Коли чашка спорожніла, вона подякувала мені за те, що я з’явився в її житті. Я подякував їй. Ми встали, обійнялись. І вона пішла. Я попросив рахунок. Поклавши гроші за каву, я вийшов з кав’ярні. За мить до мене підбіг Шалапут.

– Бл…дь, – почав він, – бл…дь, оце сцена.

– Це не сцена, Льохо… Це… боляче.

– Боляче – не боляче, але було красиво… Як вона тебе по щоці… А ти сидиш і знаєш, за що отримав. Потім ще… Потім вона сіла, і ви спокійно сиділи. Потім…

– Не треба мені про це розповідати, Льохо… Мій план провалився… А я думав сьогодні закінчити з цією справою.

– Ну так. Це хріново.

– Хріно-о-о-во, – протяг я. – Я хочу побути сам. Давай до дзвінка?

– Давай, – погодився Шалапут.

І щойно ми розійшлися, як подзвонила Катерина.

– Ми зустрічаємося? – спитала вона.

– Звісно, – спокійно сказав я.

– Молодіжний парк. Дитячий майданчик. Сімнадцята тридцять. Я буду чекати, – сказала вона й кинула слухавку.

Я подзвонив Шалапуту й назвав час і місце. Ми домовилися, що він сам обере позицію й буде стежити. А ще я попросив його знайти гарну гілляку на той випадок, якщо мене в цьому парку раптом почнуть бити. Шалапут пообіцяв. Я йому повірив.

Коли я підійшов до дитячого майданчика, вона вже була там і сиділа на гойдалці. На ній було чорне пальто, що ідеально підкреслювало її струнку фігуру. Я підійшов до неї, привітався.

– Добре, що ти мені подзвонив, – мовила вона.

– Добре, – погодився я.

– Будеш? – вона протягла мені пляшку віскі. Я зробив ковток і повернув їй. Вона теж відпила.

– Ти ж, мабуть, за кермом, – зніяковів я.

– Я з родини адвокатів. Мені можна.

– Он воно як, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

– Я тобі подобаюсь? – спитала вона в лоб.

– У тобі є іскра.

– Я багатьом подобаюсь.

– Не дивно, – сухо відповів я, зовсім не розуміючи, куди вона хилить.

– Заміж скоро виходжу. Ти ж у курсі?

– У курсі. Тільки не бачу радості у твоїх очах.

– Давай про це не будемо.

– Давай, – погодивсь я. – І куди ж котиться ця розмова? Може, не будемо довго ходити навколо?

– А що ти пропонуєш? – спитала вона з посмішкою. Я ступив крок до неї. Вона випростала руку, у якій тримала невелику червону сумку, і з відчутним хвилюванням у голосі додала: – Досить холодно сьогодні.

– Холод і тепло, як любов і ненависть, – сусіди. Варто тільки відчинити двері й упустити одне до іншого, – сказав я, а потім відхилив її руку із сумочкою, пригорнув до себе й палко поцілував.

– Я не виходжу заміж, – сказала вона.

– Не зрозумів?

– Я не виходжу заміж, – повторила вона.

– Ну, це я чув, – трохи розгублено сказав я.

– Він мене дістав. Він розмазня, розумієш, Ігорю? Розмазня! Матусин синочок!

– Я чогось так і думав… А коли ти збираєшся йому про це йому сказати?

– Уже сказала. Сьогодні зранку.

– І як він зреагував?

– Погано… Він прив’язаний до мене спогадами.

– Може, він прив’язаний до тебе почуттями, Катрусю?

– Якби то були справжні почуття, то він би дав мені свободу. Не ревнував… ну, ти розумієш. Ти його повна протилежність.

– Не знаю, чи я його повна протилежність… Я, звісно, не ревнивий, але в мене вже є кохана.

– Олеся?! – скрикнула вона.

– Та ні, до чого тут Олеся.

– Я вже було думала, що…

– Ні. Я кохаю жінку, яка не може бути поряд. З якою ми не можемо бути разом.

– Чому?

– Це довга історія… Я її нікому не розповідаю… У мене не стане сил сказати навіть перше слово… Та й кому? Про це я можу говорити хіба що з самим собою.

– Твій поцілунок поставив мене на місце.

– Це добре, – сказав я й уперше за весь час розмови посміхнувся. – Я піду, мабуть.

– Можна, я тебе підвезу? Куди тобі?

– Дякую. Не треба.

Я провів її до машини.

– Слухай, Катерино, скажи мені одну річ… Як воно… як воно відчувати, що ти розбила гарну пару?

– Це ти про кого?

– Про Настю й Бориса.

– Та ніяк. Я на це не звертаю уваги.

– А чому ти так погано ставишся до Насті? Що там між вами сталось у школі?

– Наші батьки, як ти розумієш, адвокати. І в той час, коли її перевели до нашої школи, її батько виграв справу в мого батька. Татусь, звісно, не отримав грошей, які мав отримати, і не купив мені такі бажані черевички.

Я мовчки розвернувся й пішов. А вона поїхала. Коли машина сховалася за рогом, до мене підбіг Шалапут. Я йому все розповів. Він сказав, що зіб’є бабки з того слинька за будь-яких розкладів. На найближчій зупинці ми попрощались, і Льоха поїхав до замовника. А я подався гуляти містом.