Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

Ця новина трохи вибила мене з колії.

– І навіщо ж вона тоді виходить за нього? Гроші? Зв’язки? Що?

– Суперечка.

– Яка суперечка? – Це починало мені нагадувати попередню історію з бізнесменом, моделлю, зрадою, нерухомістю й контрактом.

– Ну, от така собі звичайна суперечка. Я, правда, не знаю, навіщо це тобі розповідаю, але…

– Якщо вже почала – значить, треба. Бо якщо я не почую закінчення, мене з’їсть цікавість.

– Справа в тому, що це й не суперечка зовсім…

– Давай визначимось, Олесю… Суперечка – не суперечка, любов – не любов…

Вона сіла мені на руки й обняла.

– Ми з нею, ти ж знаєш, знайомі дуже давно.

– З народження, наскільки я пам’ятаю.

– Ну так, з народження. А цей хлопець – наш однокласник. Він прийшов до нас у дев’ятому класі. Це ж такий вік, розумієш… Перший секс…

– Я погано пам’ятаю свій перший секс. Але він точно був не в дев’ятому…

– Та це не важливо… Словом, він довго добивався Катерини. То квіточку купить, то в кав’ярню запросить… кіно, попкорн, шоколад… І все було непогано. Катерина «юзала» Бориса, як хотіла. Та одного чудового дня до нас перевели дівчинку, яка стала ворогом Катерини, а значить, і моїм. Вони щось там не поділили. Що саме, я не пам’ятаю. І виявилося, що з часом у тієї дівчини й у Борюсика виникла взаємна симпатія. Вони почали зустрічатися. Усе в них, як кажуть, було по-справжньому: «Люблю – моркву куплю». І весь цей час стосунки між Катериною і новою коханою Бориса ставали все гірші й гірші, хоч, здавалося, куди вже далі… Після закінчення школи, звісно, усі ми почали менше бачитись. Але, як завжди, є «але». Так сталося, що і Катерина, і Борис, і та дівчина… Настя… пішли вчитися на юридичний. У різні університети, правда… І от місяців шість тому батько Катрусі влаштував її в юридичну компанію. І що ти думаєш?!

– Я думаю, що ти дуже приваблива, – відповів я.

– Та я не про це… Дякую… Там уже працювала Настя. І все закрутилось знову, тільки в інших… масштабах. До приходу Катрусі Настя в тій компанії працювала років два, а то й більше. Вона там спочатку стажувалася, потім приробляла, потім… Ну, ти зрозумів. І тут за якийсь час знову з’явився Борис. Точніше, він нікуди й не зникав. Виявляється, весь цей час Настя й Борюсик зустрічались. І Катерина, щоб насолити тій дівчині, сказала Борисові, що вона його любить і любила завжди. Той, не довго думаючи, пішов від Насті. А Катря ж його, звісно, не любила… Навіть встигла вже забути свої почуття до нього зі шкільної лави. Словом, він їй ледь не одразу ж запропонував одружитися. І та, щоб не зменшувати обертів й остаточно «вбити» Настю, погодилась. «О-па-па» – вони заручені…

– Знаєш, у мене від цієї історії мізки нагрілись, – я налив іще коньяку.

– Отака от історія. Не знаю, навіщо я тобі її розказала, але… – Олеся зам’ялась, і я, щоб не залишати її в скрутному становищі, у яке вона сама себе ж і заганяла, міцно поцілував.

Справу було зроблено. Залишалась єдина річ – чоловіча солідарність, яка все ж таки існує. З іншого боку, не кожного чоловіка можна назвати чоловіком. Борис мені уявлявся справжнім мамієм, який, швидше за все, не може забути свій перший секс і ладен зруйнувати, сам того не розуміючи, не одну долю, тільки заради того, щоб знову відчути себе хлопчиком із дев’ятого класу.

Я не мав великого бажання робити в цій справі щось більше, ніж дізнатися про зраду чи її відсутність. Але в мене з’явилось інше питання: «Невже я так помилився в Катерині? Невже вона й справді таке стерво, що задля власної забаганки розлучила двох людей?» Я вирішив поки що нічого не казати Шалапутові й піти на день народження, щоб подивитися на всю цю компанію. Та власне, й на самого Борюсика.

Уранці я прокинувся від якогось променя. То не було сонце. Небо затягли сірі хмари – так, як буває пізньої осені. Звідки взявся той промінь, я так і не второпав. Але прокинувся зі світлими думками й зрозумів, що мені остогидла вся ця історія, усі ці непорозуміння, підозри, наклепи, суперечки, образи, сльози, вимушений сміх…

На день народження я не пішов. Натомість відключився від світу мобільних телефонів та Інтернету й подався в місто. Накрапав дрібний холодний дощ. Я ходив туди-сюди старою чудовою вулицею Дарвіна, зупиняючися біля кожного будинку й милуючись архітектурою. Потім спустився на вулицю Шевченка й трохи постояв на «горбатому мосту».

Харків був увесь сірий. Тоді я вирішив залізти на дах закинутого будинку в Театральному провулку й там слухати дощ. Поки я йшов до бажаного місця, дощ то стихав, то пускався знов. Люди, наче які мурахи, то бігли, то повзли неквапом. Пройшовши по старій затертій бруківці, я опинився перед напіврозваленою обнесеною залізним гофрованим парканом будівлею без вікон, даху й частини стін.

Я обійшов паркан, здерся на підвіконня першого поверху й потрапив досередини. Скрізь валялись уламки цегли, пляшки, шприци й купа всілякого лайна, від якого смерділо. Я почав підніматися вгору по роздовбаних сходах, віддаляючися від землі. Мене потроху сповнювала радість. На дах я виліз просто щасливий. Посмішка не сходила з мого обличчя, краплі дощу стікали з волосся. Це була розкіш.

Дощ пустився сильніше, але без фронтального чи будь-якого іншого вітру. І тому він здавався ніжним і зовсім нехолодним. Переді мною відкрилася панорама центру Харкова й деяких спальників. Це було прекрасно. Це було так прекрасно, що я не міг рівно дихати. Мої легені не встигали за рухом повітря, яке я вдихав і видихав. Я всівся на мокрі стіни й звісив ноги. Над землею я був на висоті шести-семи поверхів. Думки, бажання, мрії – усе злилося в одне, а те одне мало ім’я Марія. Дощ скінчився.

Я ліг на вологу бетонну підлогу й заплющив очі. Я бачив усе, що мені було потрібно, усе, чого не бачив із відкритими очима – потворність і красу, любов і ненависть. Із заплющеними очима ти бачиш як мінімум чорний колір, а як максимум – самого себе. Тоді я виразно побачив у собі прекрасний образ Марії.

Із цим образом я довго був, не відчуваючи ані холоду мокрих бетонних плит і одежі, ані часу, ані простору. Я не можу сказати з певністю, що в той момент моя душа не покидала тіло, я