Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко
Коли я розплющив очі, дощове небо вже не було схоже на себе. Воно набрякло густими синіми й темними кольорами. Здійнявся вітер, та моє тіло його не відчувало. Натомість я відчував, як у небі шаленіє блискавка. Не чув, не бачив, а саме відчував – так, наче вона торкалася мене своїми гострими, як лезо, кінцями. Нарешті я підвівся й почав спускатися сходами…
Повернувшися додому, я побачив на телефоні з десяток пропущених дзвінків і пару десятків повідомлень. У них мене спершу кидали, потім вибачались за те, що сказали раніше, потім знов кидали… і так по колу. «Нам треба зустрітися», – таким було останнє повідомлення. Мене це цілком влаштовувало. І всі ці повідомлення були від однієї людини – від Олесі. Я написав, що буду чекати її завтра в барі на Воробйова. Відповіді я не отримав.
35Уночі мені спало на думку, що наш клієнт, може, і не такий уже дебіл, яким я його вважав. Може, він шукає приводу не одружуватися з Катериною? Може, він вагається? Ця думка мені сподобалася, бо про його майбутню дружину на той момент, після розповіді Олесі, я думав тільки погане. Заснув я з думками про думки.
Наступного дня після роботи я пішов у бар, не знаючи, чи прийде Олеся, чи ні. Однак, зайшовши всередину, я одразу ж її побачив. Вона прийшла раніше. На ній була відкрита кофтинка, плечі прикривала легенька хустка. Побачивши мене, вона вся якось напружилася й насупилась. Я підійшов до неї й одразу отримав гарного ляпаса.
– Думаєш? – спитав я.
– Думаю, – відповіла вона й ляснула ще раз.
– Годі. Я зрозумів… Вибачатися не буду. Я рідко коли це роблю… А зараз ще й не знаю за що.
– Не знаєш за що?! – скрикнула вона, і бармен тут-таки прикрутив музику, щоб бути в курсі нашої сварки.
– Не знаю. Я просто не пішов на день народження дівчини, яку бачив раз у житті. Натомість я постарів. Думаю, це краще.
– У тебе з головою все гаразд? Ти не змінився… – вона зробила паузу й зиркнула на мене, – зовсім. Як ти міг постаріти?
– Я це відчуваю… І дещо переоцінив…
– І що в тебе тепер на першому місці?
– У тому-то й справа, Олесю. У мене тепер немає ані першого, ані другого, ані третього місця… Є тільки… бажання та мрії.
– Коротше, я на тебе образилась… Якщо тобі є, що мені сказати, кажи. А ні, то…
– То що?
– То придумай щось… Я не хочу тебе втратити. Мені з тобою добре…
– Мені з тобою теж добре… Давай так. Тут ставимо крапку…
– Ти хочеш сказати, що між нами все скінчилось?.. Через те, що ти не прийшов на день народження?.. Та ні, я не настільки на тебе образилась…
Нам принесли еспресо.
– Олесю, пташко, повір, краще буде, якщо ми просто будемо знати, що ми є… Ти знатимеш, що є я, а я знатиму, що є ти…
– Діло твоє, – мовила вона, випила залпом каву, накинула куртку, поцілувала мене в щоку й пішла. У дверях вона обернулась.
Я так само одним ковтком осушив чашку. У цю мить підійшов бармен і поставив на стіл іще келих рому.
– За рахунок закладу, – сказав він.
Я подякував. Посидів трохи. Поклав гроші за каву й пішов. За дверима бару було темно. Я пішов вулицями до своєї зупинки. Подзвонив Шалапуту й домовився про зустріч на завтра. Той погодивсь.
У Харкові я мав багато знайомих, кількох вірних друзів, але відчував себе самотнім. Я нікому не міг сказати слова, нікому не міг сказати, як мені… А було мені паскудно… Здавалося, що я геть сам і зовсім нікому не потрібен. Ніхто не цікавився моїми справами. Ніхто не обнімав мене, щоб утішити чи заспокоїти. Я робив, що знав: вів війну проти себе й водночас був у злагоді з собою.
36Із Шалапутом ми стрілись у звичному для нас кабаку на Полтавському Шляху.
– Добре, що ти подзвонив, – сказав Льоха.
– Кому добре?
– Не дурій, Утко. Якщо ти заплутався, то мені пох…й, ти ж знаєш. Мене цікавить тільки справа. Що ти дізнався? Які факти маєш і чи маєш узагалі?
– Я тобі так скажу… Завтра я хочу це діло закрити.
– Он воно як! І яким чином? – Шалапут трохи повеселішав.
– Завтра я зваблю Катерину.
– Що?.. Вона ж… він же ж… Ти що, охрінів?
– Завтра я з нею зустрінуся. Свого хлопця, майбутнього чоловіка, як його там… вона не любить. Думаю, на зраду піде легко. Вона цього ніколи не робила. Я знаю таких, як вона. Їй потрібна мить, випадок. Розумієш? У кожному разі, я говорю тільки про поцілунки й пестощі. У той час, як ми будемо цілуватися, зроби пару гарних кадрів. Наш клієнт мене ніколи не бачив і ніколи не побачить. Значить, я легко можу стати тим, із ким зраджує його наречена… Покажеш йому знімки. Отримаємо бабки. І все.
– Діло кажеш. Мені твій план подобається.
– Ще б пак!
– Тільки ось що… Як ти з нею стрінешся? Вона ж подруга Олесі й навряд чи буде зустрічатися з тобою без неї. А при своїй дівчині цілувати іншу… не вийде, Утко.
– З Олесею – усе, – сказав я сухо.
– Коли?
– Та яка тобі різниця?
– Як же ти тоді зустрінешся з Катериною?
– У мене є номер її мобільника. Мені його дала Олеся на випадок, якщо я їй не додзвонюсь…
– Нічого собі, – трохи дивно навіть для мене самого відреагував Шалапут.
– Я наберу тебе завтра й скажу, де й о котрій ти повинен бути, щоб нас сфотографувати.
– Домовились.
Я встав, потис йому руку й пішов. Після мого «старіння» мені стало неприємно спілкуватися з Шалапутом. Чому саме – я не міг пояснити.
Коли я подзвонив Катерині, то відчув з її голосу, що вона чекала на мій дзвінок. Це мене трохи збентежило. Жіноча інтуїція? Так чи ні, я призначив зустріч у кав’ярні на «Науковій», де подавали суші, які я, правду кажучи, терпіти не можу. Але мені підходила ця кав’ярня, бо в ній були великі вітрини. Я подзвонив Шалапуту й назвав місце та час зустрічі з Катериною.
