У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Того дня зміна не прийшла, і Янчук, пропускаючи уроки у вечірній школі, лишився на друге чергування підряд знервованим і вкрай розладнаним, бо інцидент вилився у велику неприємність. Десь по шостій на столі в учительській задзвонив телефон.
— Черговий слухає! — обізвався він. — Добривечір! Що сталося?.. Неприємність, Павле Оксентійовичу! Не хотів я того, не думав, що так станеться!.. Так, вони вирішили задачу заздалегідь і усіх нас перевіряли... Завпедів? Їх також, як і Марію Адамівну! Просто ніхто не надав тому значення!.. Що робити? А бозна-що! Порадьтеся, може, із завпедами... Догану отак одразу — то забагато, а попередження буде достатнім і виправданим. Доброї й вам!.. Не знаю, що з нею сталося, може, й дзвонила, як в учительській нікого не було, може, Олімпію Ониськівну попередили, а та забула мені передати... Певно, було від чого їй чманіти... На добраніч і вам! — Петро поклав трубку, докоряючи собі, що ув'язався в цю історію.
Через якісь хвилин десять телефон задзвонив удруге.
— Слухаю! Добривечір, Оресте Модестовичу!.. Нема чого вам дарувати, — я ж на чергуванні, а чути вас завжди радий!.. Яка тут перемога?! Одна прикрість! Задача складна й морочна, хоч і для четвертої групи... Це кара за байдуж! Діти нас краще знають, ніж ми їх.. Так-так, зараз буде відбій. Добраніч!
«Сам нечистий підштовхнув мене влізти в цю кулешу!» — приходив до висновку Янчук, збираючись іти вкладати дітей, бо саме обидві вахти вдарили у бляхи на відбій.
Наступного дня директор зібрав у клубі учителів і вихователів із парткомом і місцевкомом та оголосив попередження обом завпедам: Олімпії Ониськівні і Марії Адамівні. У проекті наказу була спершу подяка Петрові Карповичу, але він упросив її не виказувати, щоб не протиставляти себе колективові, і був радий, що його прохання задовольнили. Заспокоїв такий варіант у якійсь мірі і попереджених, тим паче, що обидві і не здогадувались, як саме Янчук вирішив ту задачу, вирісши у їх очах, як здібний старший вихователь.
Якогось морозного дня перед зимовими сесіями Янчук зайшов у читальний зал при бібліотеці в технікумі і, взявши там під студентську карточку потрібного підручника, засів за читання та конспектування основних симптомів хвороб, їх прогнозованих протікань і лікувальних рецептів від них. Неподалік від нього найдовше вперто сиділа, старанно щось зубрячи, тепло вдягнена в досить доладне вбрання якась дівчина з дуже густими, трохи покрученими, розпущеними, але схопленими кольоровими шпильками світло русими косами. Вряди-годи кидаючи погляди в її бік, Петро мимоволі милувався дівчиною і дивувався на ті коси.
Сиділа вона невтомно весь час у одній позі, її тонкий юний стан і непересічно-вродливий профіль чим далі, тим більше здавалися Петрові обворожливими, а її старанна поважність і повне занурення у процес читання незабаром стали заважати йому зосередитись...
Наступними днями все повторилося... Врешті поведінка дівчини довела Янчука до обуру, адже вона жодного разу так і не глянула в його бік!..
Та сесії скоро минули, і дівчини з ячмінною копицею кіс, що вчилася на курс пізніше за нього, — як зауважив по її підручниках, — він більше у читальному залі не бачив, хоч навмисне заглядав туди ще кілька разів...
Тепер вечорами, як Петрові траплялося лишатися у своїй комірчині за книжками чи конспектами, під посвисти вітру у галуззі крислатих яворів на нього находила туга за Фесею. «Модистка», як дізнався від сестри, продала хату і виїхала жити в село з чоловіком, а Лідуні подарувала чимало своїх пошивок, добре йому знайомих. Втеча Фесі журила й жалобила самотнього Петра з часом усе більше. Як медик, він розумів, що то в ньому говорить стать, — почував він себе на диво здоровим. Та й у Лідуні, яка, до речі, вже стала майстром на швейній фабриці, прокинулася дівчина, на що якось прихильно звернула увагу її господиня, що ніколи не називала її нянею.
Петро й Лідуня тепер не голодували, були пристойно, хай і скромно, зодягненими. Обох те не могло не радувати, але якщо Лідуня про щастя й долю говорила вголос, то Петро мовчав, забобонно боячись наврочити, та дякував бабусям Парані й Сарі, коли ті приязно хвалили сиріт і тут же тьхукали через ліве плече... На фоні різноликих людських негараздів у брата з сестрою все тепер складалося дійсно добре, те розуміли обидвоє, а найпаче Петро, особливо після відвідин квартири Леся Гомона-Королевича із Савою Панасовичем і Леонідом Недолею.
Повальні арешти й розстріли в місті, в Харкові й Києві, по всій Україні, про які йшлося на холостяцькому застіллі спершу за скромною випивкою, а потім за чаєм, жахали страхіттями, яким ніхто не бачив кінця. Янчука шокувала розповідь про перебування поета Осьмачка у божевільні — оповідачі йому заздрили, бо бачили в тому його становищі можливість рятівного вижиття. Петра лякали попередження Ореста Модестовича про необхідність бути обачним і навіть не згадувати про батьківське червонокозацтво, що тепер «прирівнюється до січового»...
Чотирнадцять учнів десятої групи колонії дружно готувалися — за допомогою і під впливом Янчука — до робфаків і вузів. До робфаку Черкаського педінституту дев'ятьма учнями вже були подані заяви про зарахування із позитивними рекомендаціями дирекції колонії. Решта п'ять готувалися до вступу у вузи інших міст, причому один з них, Микола Одарич, навіть у Київський університет. А сам Янчук замахнувся на заочний мовно-літературний факультет Дніпропетровського університету, заздалегідь озброївшись листом від черкаської редакції, написаним Савою Панасовичем, і рекомендацією від міськвно із підписом Ореста Модестовича.
Дізнавшись якось, що Янчук купує за власні кошти і поповнює знищений у колонії інвентар, заввно виділив йому добротну премію із записом про його виключні «успіхи у вихованні підростаючого покоління» у трудовій книжці, копію якої порадив завчасно затвердити у директора колонії. Редактор, у свою чергу, підказав Петрові, що варто упорядкувати статті, дописи, нариси, етюди й вірші, надруковані в «Радянській думці» й «Піонерії». Тож, маючи все те на руках, Янчук перейнявся вірою, що після закінчення вечірньої школи робітничої молоді й технікуму він буде далі вчитися таки в університеті.
Невблаганно швидко летів час, і у повітрі вже запахло весною, хоч сніги на сонці ще тільки бруднилися, трухлявіли й дірчастіли. Трудящий люд на підприємствах міста від обуру стогнав, бо почалися «судні дні» для всіх, хто запізнювався на роботу хоч на кілька хвилин. Деякі лікарі не боялися брати хабарі за лікарняні листи та довідки про відвідини поліклініки чи медпункту, які захищали
