Дівчата - Емма Клайн

— А ви кумедні дівчата, — невиразно сказав він, спостерігаючи, як Сюзен почала танцювати. Вона стояла брудними ступнями на білому килимі. Знайшовши курку в холодильнику, відірвала шматочок пальцями. Вона жувала і рухала стегнами водночас.

— Курка «Кона», — зауважив Мітч. — З ресторану «Торговця Віка». — Це зауваження було банальне, і ми із Сюзен глянули одна на одну.

— Що? — запитав Мітч. Ми й далі сміялись, і він почав сміятися теж. — Кумедно, — повторив він, перекрикуючи музику. Він не переставав розповідати, як сильно якомусь акторові, з яким він був знайомий, подобалася ця пісня. — Правда, — казав він. — Він без упину прокручував її. Толковий хлопець.

Мені було незвично вважати когось відомого не таким уже й особливим, що можна було побачити його розчарованим, звичайним, відчути на його кухні запах невинесеного сміття. Примарні квадрати на стіні — сліди фотографій, які тут колись висіли, золоті платівки, сперті до плінтуса, досі загорнуті в поліетилен. Сюзен поводилася так, неначе справді лише ми з нею відігравали головну роль і що це була всього лише невеличка гра, яку ми грали з Мітчем. Він був заднім тлом більшої історії, до того ж нашої історії, щодо нього, ми ж бо відчували жалість і вдячність водночас за його самопожертву заради нашого задоволення.

У Мітча було трохи кокаїну, і було важко дивитися, як він обережно витрясав його на книжку про ТМ, розглядаючи власні руки на дивній відстані, неначе вони належали не йому. Розділивши його на три лінії, він порівняв їх. А тоді вовтузився з ними, аж доки одна не стала помітно більшою і, важко дихаючи, швидко втягнув її носом.

— Ах-х, — сказав він, відкинувши голову назад, його сальне горло вкривала золотиста щетина. Він простягнув книжку Сюзен. Переставши танцювати, вона втягнула свою дозу, а я свою.

Кокаїн викликав у мені бажання танцювати, тож я те й робила. Сюзен, усміхаючись до мене, хапала мене за руки. Це був дивний момент: ми танцювали для Мітча, але вона поїдала мене очима, закликала продовжувати. Вона із задоволенням спостерігала за тим, як я рухаюся.

Мітч намагався говорити, розповісти нам якусь історію про свою дівчину. Яким він був самотній, з того часу, як вона переїхала до Марракеш, шаленіючи від нестачі більшого простору.

— Дурниці, — продовжував він говорити. — Ох, дурниці.

Ми потурали йому: я перейняла ініціативу від Сюзен, яка кивала, коли він говорив, хоч, повернувшись до мене, закочувала очі, або голосно наполегливо просила, щоб він розповідав нам ще. Він говорив про Лінду того вечора, проте її ім’я нічого не означало для мене. Я майже не слухала: взяла маленьку дерев’яну коробочку, у якій деренчали крихітні срібні м’ячики, і нахилила, намагаючись, щоб кульки потрапили до отворів, розмальованих так, щоб це було схоже на пащу дракона.

Лінда була його дівчиною, перш ніж почалися вбивства. Їй було усього двадцять шість, проте тоді цей вік був для мене ще незрозумілий, неначе стукіт у далекі двері. Її сину, Крістоферу, було всього лише п’ять років, але до того часу він уже побував у десяти країнах, вона брала його у свої подорожі, так само, як мішечок з коштовним амулетом. Ковбойські чоботи зі шкіри страуса, набиті зім’ятими журналами, щоб тримали форму. Лінда була вродлива, проте я впевнена, що вона б не стала поводитися непристойно чи паскудно. Вона спала в ліжку зі своїм золотоволосим хлопчиком, схожим на плюшеве ведмежа.

Я була настільки заколисана відчуттям, що світ обмежувався навколо нас із Сюзен, а Мітч був усього лише комедійним доповненням, — що навіть не розглядала інших варіантів. Я пішла до ванної кімнати, скористалася дивним, чорним милом Мітча. Заглянула до душової кабінки, де було повно пляшечок «Дилаудиду». З блиску емальованої ванни, запаху хлорки в повітрі можна було сказати, що в нього є хатня робітниця.

Я лише ледь встигла помочитись, як хтось, не стукаючи, відчинив двері ванної кімнати. Я налякалася, рефлекторно намагаючись прикритися. Я побачила чоловіка, який кинув поглядом на мої оголені ноги, перш ніж ретируватися назад до коридора.

— Вибачте, — я чула, як він казав по той бік дверей. Легко заколивався ланцюжок опудал птахів, який висів над раковиною. — Мої найщиріші вибачення, — сказав чоловік. — Я шукав Мітча. Вибачте, що потурбував.

Я відчувала, що він стояв засоромлено по інший бік дверей, легенько постукав пальцями у двері, перш ніж піти геть. Я підтягнула шорти. Адреналін, що поширювався моїм тілом, зменшився, але не зник. Це, мабуть, був друг Мітча. Я була знервована від кокаїну, але не налякана. У тому була своя логіка: на той момент ніхто не міг подумати, що незнайомець — це може бути хтось інший, ніж друг. Наша любов одне до одного безмежна, а увесь всесвіт — притулок для ночівлі.

Через кілька місяців я здогадаюсь, що це, мабуть, був Скотті Вешлер, сторож, який жив у задньому будинку, малесенькій хижці з білими стінами, електричною плиткою і обігрівачем. Чоловік, який чистив фільтри джакузі, поливав газон і перевіряв уночі, чи Мітч не передозувався. Передчасно лисіючий, в окулярах з тонкою оправою: Скотті був кадетом воєнної академії в Пенсильванії, але покинув навчання і переїхав на захід. Він ніколи не зраджував свого кадетського ідеалізму: писав листи до матері про секвої, Тихий океан, використовуючи такі слова, як «величний» і «грандіозний».

Згодом він буде першим. Тим, хто намагався відбитися, втекти.

Мені хотілося б, щоб я могла витиснути більше з нашої короткої зустрічі. Вірити, що коли він відчинив двері, я відчула тремтіння від того, що зараз буде. Але насправді я лише зрозуміла, що промайнув незнайомець, і не сильно тим переймалася. Я навіть не запитала Сюзен, хто був той чоловік.

Коли я повернулася, вітальня була порожня. Музика волала, сигаретний дим згущувався в попільничці. Скляні двері, що виходили на набережну, були відчинені. Мене здивував різкий перепад рівня води, коли я вийшла на терасу, стіна розпливчастих вогнів: Сан-Франциско в тумані.

На березі нікого не було. Тоді я почула, як над водою прокотилось спотворене відлуння. Там вони й були, обоє, хлюпалися у хвилях. Вода спінювалась навколо його ніг. Мітч плескався у своєму білому одязі, який тепер нагадував мокрі простирадла, Сюзен у сукні, яку називала «Платтячком Братика Кролика». Моє серце затріпотіло — мені хотілось приєднатися до них. Але щось змусило залишитися на місці. Я досі стояла на сходах, які вели на пляж, вдихаючи запах розм’яклої від морської води деревини. Чи знала