Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле
— Як ти гадаєш, Він міг тут проходити? — запитав я у батька, а тоді він, глибоко замислений, відірвав погляд від листя, трави й слимаків, і мовив спокійним голосом, що все може бути. Наші почування вводять нас в оману й нерідко глузують зі здорового глузду, отож не варто занадто їм довіряти: з однаковим успіхом можна бачити те, чого не існує, і не бачити того, що якраз існує.
— А тому, — виснував він, підвівши пальця вгору, — існують речі, які нам навіть не снились і які перевершують нашу уяву, і які, безумовно, існують навколо нас, хіба що без нашого відома.
Мене не задовольняла ця відповідь. Я хотів, щоби батько відповів «так» або «ні», це було би набагато простіше. Я не розумів, чому наші очі можуть вводити нас в оману, так само, як слух і дотик, отож, коли ми сходили з пагорба Емаус піщаною дорогою уздовж високих лип, я запитав, сповнений сумнівів, чи насправді існує те, що ми бачимо й чуємо і до чого торкаємося нашими руками: червоні покрівлі будинків, старі дерева, пошум дощу та фіолетова мантія затоки, яка широко простелилась у нас під ногами позаду лінії підйомників і корабельних кранів.
Батько схилився над стежкою, підняв двома пальцями слимака і сказав, приглядаючись до черепашки:
— Цього не можна довести, це — не математичне рівняння. Та розумієш, — слимак помандрував до кошика, і я відчув на плечі батькову долоню, — існує хтось, хто дбає про те, щоб ми не заблукали. Той, що вказує шлях.
— Бог? — запитав я.
— Так, — тихо відповів він, і в цьому його ствердженні було стільки впевненості, це коротке «так» прозвучало просто, зрозуміло й очевидно, тому я одразу перестав розпитувати, немов над пагорбом Емаус і всім нашим містом ураз розпростерся невидимий погляд, який не дозволяв нам блукати, і вчинив так, що все навколо нас було навдивовижу справжнє: равлики, листя, калюжі та краплина води, що стікала дощовиком мого батька.
Увечері ми заходили до зеленої буди, де пан Костерке, шкутильгаючи на дерев’яній нозі, важив слимаків, записував щось хімічним олівцем на аркушах, поплямлених жиром, велів батькові розписатися й виплачував нам гроші. П’ятизлотівки з рибалкою, що витягає невід, монети з парсуною Тадеуша Костюшки, а деколи навіть червона банкнота з лицем пролетаря мандрували до батькової кишені, я тим часом приглядався до пана Костерке, який мав такого ж кирпатого носа, як у Тадеуша Костюшка, розмовляв із твердим німецьким акцентом і пахнув махоркою та спиртом. По оборудці, коли слимаки вже були в спеціальній скрині, вимощеній травою та листям, батько присідав на кульгаву лавчину, частував пана Костерке сигаретою, і тоді вони починали розмовляти про погоду й закупівлю слимаків, опісля розганялися, перестрибували державні кордони та митниці, закладали філії найбільшої в Центральній Європі фірми із закупівлі виноградних слимаків, перераховували величезні суми, здобували дедалі нові ринки, а насамкінець засновували фабрику слимачих консервів із поетичною назвою «Лаура», бо так звали дружину пана Костерке, з якою вони тримали до війни колоніальну крамницю на розі Hubertusburgeralee.
— А де була ця вулиця? — запитував батько. — Здається, я не бачив її на моєму плані, — й тоді пан Костерке говорив про перехрестя на виїзді з міста і про крамницю, в якій він торгував колоніальними товарами з усього світу. Розповідав про дружину й доньок і про те, що залишився тепер сам на сам зі своєю дерев’яною ногою: ту, справжню, втратив у сорок шостому році, коли наступив на німецьку міну і, зрозуміло, не виїхав через це до Німеччини, бо не встиг на останній поїзд, а потім уже не хотів їхати, щоб випадково не втратити другу, здорову ногу, і все це було дуже складно, позаяк говорили, що він, Костерке, німець, а він був ґданчанином, усього лишень ґданчанином, і розмовляв польською майже так само добре, як і німецькою.
— Hubertusburgeralee, — замислювався батько, — це гарна назва, еге ж, я шукатиму цю вулицю, — а тоді пан Костерке приносив, шкутильгаючи, з глибини буди пляшку спирту та дві чарочки, й вони випивали за здоров’я одне одного, мов двійко давніх приятелів, а я дивився на їхні обличчя, спотворені різкою гримасою, дививсь, як вони закусюють квашеним огірком, видобутим зі слоїка, в якому плавали кріп, вишневе листя та часниковий зубок, і вже знав, що ми ніколи не виїдемо до Америки по свободу та гроші, бо завдяки слимакам мали що їсти, а перетинаючи пагорб Емаус, увихаючись у долині Стрижі чи прочісуючи пагорби оливського лісу, ми з батьком були по-справжньому вільними людьми.
— Сезон слимаків скоро закінчиться, — сказав якось пан Костерке, — і я повернуся до пляшок і макулатури, а ви, інженере?
Батько знизав плечима.
— Може, почну будувати вітрильник, — сказав він, обертаючи в долоні порожню чарочку, — і ми попливемо в далеку подорож. Це було б для мого сина ліпше, ніж школа. Кільський канал, Ла-Манш, а потім Біскай, Ґібралтар, — перерахував він одним духом, — Середземне море, Егейське і насамкінець Ітака! Обігнемо Ітаку й тоді повернемося додому, а вам, пане Костерке, надішлемо поштівки з Гамбурґа та Марселя. Що ви на це?
Колишній колоніальний купець із Hubertusburgeralee дивився на нас мовчки. І раптом, наче від дотику невидимої долоні, смуги часу почали перехрещуватись у розрідженому повітрі дерев’яної буди, й темне нутро крамниці наповнилося пахощами кави, цинамону, імбиру, мускату, ароматом гвоздики й мозельського вина, а пан Костерке знову мав справжню ногу і стояв за лискучим дубовим прилавком,
