Краса, що не рятує - Павліна Пулу
І тому вона вирішила побудувати нове життя, гарне і щасливе, із кимось іншим, щоб Осип Гречка помер від заздрощів, – захлинувся ними і помер. Ніна іноді хотіла його смерті.
Вона ніколи не була вродливою. Вона мала невиразне ім’я. Вона не знала в школі краще за всіх математики і не вчилася музики. Так собі, гидке каченя. Їй навіть на думку не спадало, що хтось колись зможе її любити. З нею цілувалися не дуже гарні хлопці – так, задля практики. І молодий Боберко нізащо б із нею не одружився, якби вона вчасно не завагітніла – на зло Гречці. Він розглядав її як тимчасовий досвід, а кохав якусь Альону, доньку директора м’ясокомбінату та власниці кількох яток із кольоровим, імпортним одягом, який Ніні навіть не снився. Тому Альона одягалась із шиком – яскраво-фіолетова куртка, яскраво-зелені штани. Коротке чорне волосся, як в Уми Турман у «Кримінальному чтиві», і малий Боберко, потираючи від щастя руки і скроплюючи Нінине обличчя бризками слини, піднесено казав:
– Ця Альона мені сьогодні усміхнулася в автобусі… Ти знаєш, який у неї тато крутий? Директор м’ясокомбінату! Оце так дівчина – і гарна, і багата. Просто мрія. Казала, їй тато «дев’ятку» подарував…
«Яка чудова дівчина, а головне, одним пострілом можна двох зайців уполювати – і матеріальні проблеми розв’язати, й особисті», – подумки насміхалася з нього Ніна.
А от Гречка… Іноді він був такий беззахисний. І багатої нареченої не шукав. І мама його спилася, і батько його не любив. І він скручувався клубочком на її дивані, а вона занурювала в його чудове густе волосся руку і думала – мій великий дивний кіт. Він був єдиний, в усьому світі не було більше хлопця, який вважав Ніну гарною.
Гречка був схожий на її тата і годував її медом.
Ніна змалечку не любила меду, як і все занадто солодке. Вона любила гострі страви й гострих людей. Мед оповивав солодкою плівкою рот, і потім іще довго хотілося пити чи закусити квашеними огірками. Матуся, яка все життя виготовляла гліцеринове мило у формі різних квітів і фруктів, додавала в нього мед. І для Ніни мед асоціювався з милом.
Але одного разу, коли велетенські риби плавали в акваріумі-стіні у ресторанчику, де вони з матусею їли недільну порцію морозива з горішками і полуничним варенням, їй раптом засмакував мед. Видавався їй блискітками на бісквітовій сукні тістечка на таці у гарненького усміхненого кельнера. Ніна навіть не розгледіла, що це мед, так і проковтнула разом із молочним коктейлем. Кельнер повертався разом із ними додому і подарував їй білого великого бегемота в сукні. А потім Ніна довго пригадувала медові тістечка, і вони пахли їй татовою усмішкою – бо той кельнер виявився її татом, який через чотири роки відсутності знову повернувся до них із мамою. А потім знову їх покинув, щоб наздогнати одну зі своїх недосяжних мрій. І знову повернувся. І знову покинув. І так покидав-повертався все життя, а вони з мамою, зачаровані його усмішкою, чекали. Медом пахла їхня вкотре відновлена родина, і мама додавала його не лише у вариво, яке, застигаючи, перетворювалося на екзотичне мило, але й у вівсянку, якою годували Ніну. А ще – у жовті з бронзовою шкірочкою сирні пляцки, які мама поливала вже на блюдечку сметаною і сипала кілька крихт меленої кориці. А ще мама додавала мед до паски, і паска виходила особливо пружна, солодка і духмяна, як поцілунок.
Відтоді Ніна любила їсти мед, хоч він іноді обпікав піднебіння.
Одного разу, у бабусі в селі, вона побачила здаля бджолиний рій, що повертався до кількох, поставлених просто біля лісу, вуликів. Вулики з’явилися зовсім недавно, мабуть, пасічник вирішив наточити трохи меду з лісових квітів та бузини, яка саме розкішно квітла на узліссі. Повернувшись у село, вона розпитала, хто тут у них пасічникує, бо хотіла купити трохи меду. Бджолярувала самотня вдова, яка мешкала далеченько від села на хуторі.
Баба Текля колись давно зіграла в колгоспному театрі лисицю. І так гарно їй ця роль пішла, що режисер районного заводського театру – заводу імені Леніна, що виготовляв колеса – запросив дівчину до себе на ніч. Ця ніч і роль справили на жінку таке неймовірне враження, що тепер, на старості, вона розповідала історію свого акторства кожному, скрушно похитуючи головою, мовляв, який талант пропав, тобто – її талант.
У баби Теклі була червона хустка з ружами, вона досі знала напам’ять п’єcи, які тоді ставились у театрі, – про трактористок і доярок. А ще вона любила секрети. Вони залягали в сутінках її саду, у затінку зморшок, вона вся, цілісінькою поставою, руками і тілом – була секретом. Поралася на пасіці, блукала поміж вуликами, дрібненька і згорблена, а на її обличчі нічого не відображалося. Зате, коли баба Текля помічала потенційного глядача, – вона випростовувалася, її обличчя ставало виразне і яскраве, а пасіка перетворювалася на театр зірки заводу імені Леніна, що виготовляв колеса, а баба Текля – на торбу з таємницями.
І одну з цих таємниць вона довірила Ніні, у ражі обпльовуючи їй вухо. А таємниця полягала в тім, що існують на світі чоловіки, які гасять на небосхилі жіночого щастя зорі. Саме такими словами пафосно прошепотіла баба Текля Ніні на вухо, а потім відійшла вбік, подивилася на неї з-під лоба і загадково усміхнулася. У житті баби Текли таким чоловіком був режисер заводського театру, який наобіцяв їй золоті гори, а потім нічого не дав, навіть малесенької ролі в своєму театрі. Подарував їй мрії, які потім сам і зруйнував.
Ніна хотіла купити меду, а в баби того добра було багато і різного. Ніна стояла посеред пасіки під ласими поглядами бджіл, яким жала терпли – так хотілося віддати свої життя, покусавши Ніну за голі ноги. А потім баба завела її в царство бочечок і збанків, глечиків і
