Карпатське танго - Тетяна Пахомова
– Не думаю, що слід триматися за роботу, за яку платять менш ніж двадцять доларів. Та й що, там не потрібні лікарі? Як ні, землю оброблятиму, я звичний. Вівці й свині розводитимемо зрештою. Хоч матимемо що їсти. Хатку збудую, я вмію.
– А може, просто треба ще трохи потерпіти, як каже наш команданте?
– Твої батьки терплять уже понад двадцять років – і що? Ти, як медик, добре знаєш, що терпіння перетворює слабкий біль на хронічний. Відтоді, відколи лікар вимовляє слово «терпіти», наступним звучить «смерть». Є речі, які непідвладні навіть команданте. Тут суцільна бідність. І думаю, що вона надовго. Я терпів би. Та не хочу, щоб терпіли наші діти.
Ізабель щось обдумує, схиливши голову. Коли вона зводить очі, бачу в них відповідь. От і добре… Терпіння – усвідомлене насильство над собою. Ним ти самотужки затягуєш особисту свободу вибору в гамівну сорочку. Тривале терпіння кожного звільняє шлях тиранам: поволі вони з’їдають твоє «я» з твого ж мовчазного благословення й смикають тебе, як маріонетку. Потім ти з’їдаєш себе за тривале мовчання. Згасають бажання, світ тьмяніє – він стає для тебе таким, до якого ти зовсім не прагнув. Терпіння народу – це оргазм тиранів.
– Не треба боятися змін, кохана. Планета велика, і десь має бути добре нам і нашим дітям.
– Ти маєш рацію, Андрі. Треба спробувати. – Нові надії спалахують в очах дружини.
– Та ви ще не жили при Батисті, – плаче сеньйора Алісія після того, як почула наше рішення. – Я могла вмерти під плотом, і ніхто б не звернув на те уваги. Тепер медицина безплатна, живіть і радійте… Якби не революція, то ти б, доню, не те що лікарем – школу б навіть не закінчила. Це, повірте, тимчасові труднощі й не найгірше, що може бути…
Мені щиро шкода сеньйору Алісію, але ніщо не похитне моє бажання полишити Кубу.
– Так, згоден, це не найгірше. Але й не найліпше, що може бути. Якби я народився кубинцем, то, можливо, погодився б із вами. Не треба боятися світу. От куди ви найдалі їздили у своєму житті?
– Ото з вами… до парку орхідей, – схлипує теща.
– А от ваша донька перетинала Атлантичний океан, причому кілька разів. Усе буде добре. Гондурас – це ж зовсім неподалік. Ми приїдемо до вас. Або ви до нас.
– Та там і немає такої таблички, як, кажуть, при вході в парк у Маямі: «Чотирилапим, неграм, мексиканцям і кубинцям вхід заборонено», – долучається до розмови сеньйор Пабло. – І мова в Гондурасі теж іспанська. Відпусти, Алісіє, дітей. Не на човні ж попливуть. Колись не пускали, а от тепер… Від початку року аж сто двадцять тисяч, як пишуть, виїхало з Куби. Не пропали без Фіделя ж…
– Так, так… – витирає сльози сеньйора Алісія. – Нехай вам буде добре, їдьте, а ми вже тут якось…
– А може, і ви з нами поїдете? – пропоную. – Думаю, що ми там усі прилаштуємося.
– Стара коняка мріє про тиху стодолу й відро вівса, а не про новий плуг. Нам достатньо й відра бобів та даху над головою. А ви їдьте й мрійте, світ чудовий… – Сеньйор Пабло добре розуміє нас.
У моїх спогадах Куба лишилася лимонним автомобілем сеньйора Пабло, що чекає на свого розумного керманича під брезентом, який обсіли маленькі курочки. Сподіваюся, час зніме покривало економічної блокади з цієї прекрасної й щедрої країни й вона впевнено рушить у майбутнє. А поки що карамба, Куба, карамба…
Гондурас і шкіра кайсаки
Я ніколи не заздрив космонавтам. Мільйонерам, акторам, банкірам, художникам – так. Їх поцілували і Бог, і чорт одночасно: ці люди купалися в розкошах, змінювали вродливих жінок на ще гарніших, їли й пили, не зважаючи на нулі в рахунках, з шиком грішили, та ще й були для когось втіленням доброчесності завдяки вмінню поділитися. Звісно, їх на цьому світі в тисячі разів більше, ніж космонавтів, і деякі з них навіть невідомі загалу. Та те, що відчуває пестунчик долі, приблизно уявляють усі, тому й заздрять, ще й маскуючись словесними вибриками на кшталт «біла заздрість» – смішне намагання відбілити себе перед власним сумлінням. Заздрість як бруд. І зовсім неважливо, звідки і якого кольору… А от що відчуває космонавт – спитайте в мене. Ним можна бути й на землі. Кожна нова країна – космос, у якому ти маєш однакові шанси стати як своїм, так і чужим. Страх невідомого, що виростає з глибин прадавньої підсвідомості, – з розвіяних по світу генів диких вікінгів, перших європейських переселенців до Нового світу чи Австралії, – затято б’ється з логічними аргументами перегрітого мозку. Геракла, Одіссея, Наполеона й інших реальних чи вигаданих відчайдухів любили жінки, бо слабкі завжди тягнуться до сильнішого. Тож абсолютних героїв на планеті немає, усі ми – численне потомство слабких жінок і героїв. Та в момент потрапляння до іншого світу ця істина випадає зі свідомості, залишаючи всередині тільки слабкість жінки. Наш літак робить круті розвороти, заходячи на посадку в аеропорт Тегусігальпи. Столиця на пагорбах виглядає величезним одноповерховим селом із вкрапленнями більших будівель у центрі. Усередині будівлі аеропорту віддихуюся від спеки й ваготи валіз. На контролі жінка-поліцейська привітно звертається до нас:
– О, лікарі… Це добре. Нашій країні потрібні медики, – кидає швидкий погляд на наших сорок кілограмів медичних підручників і розмашисто ставить печатку на в’їзних документах.
Ну що ж, гарний початок – це добрий знак. У невисокого літнього чоловіка на виході міняємо десять доларів на небачені досі гарненькі лемпіри. Нам потрібно дістатися до Сан-Феліпе – містечка за майже двісті кілометрів від столиці. Немає звичних для Куби уазиків, «жигулів» і «москвичів», зате багато «мерседесів» і «фордів». Сідаємо в довгий американський автобус, чимось схожий на двох спарених закоханих хрущів. Усе ніби й нормально, і перемовляємося ми з Ізабель по-іспанськи, та відчуваю, що щось не так. Хоча пасажирів багато, та чомусь саме ми привертаємо найбільше довгих зацікавлених поглядів. Долоня Ізабель трохи тремтить, і я стискаю її своєю вологою правицею. Ми не виказуємо внутрішнього хвилювання й з упевненими усмішками дивимося за вікно автобуса. Бідні будиночки, брудні вулички й дуже багато дітей. Вивчаю обличчя: вони цікаві, дуже цікаві. Трохи згодом розумію, що в нас не так: білошкірих тут майже не видно. Усюди нащадки плодів дружби, любові чи випадкової пристрасті африканців, індіанців і жменьки викинутих Старим світом білих чоловіків.
