На білому світі - Микола Якович Зарудний
На прощання вони розцілувались і, лагідно всміхаючись, розстались. Олегові здалось, що величезна гуля, яка зручно примостилась на чолі Підігрітого, теж усміхалась… Динька був задоволений: конфлікт між головами завершився перемир'ям. Бо за своє життя встиг переконатися: суперечки до добра не доводять, а особливо в Сосонці.
Дорогою Динька зайшов до контори колгоспу і здивувався, побачивши за столом секретаря райкому Мостового. Він переглядав зведення, які показував Горобець. Поруч сидів Михей Кожухар і теж вдивлявся в стовпчики цифр.
— А-а, комсомольський секретар! Здоров,— привітався з Олегом Мостовий.— Як там ваше начальство, помирилось?
— Помирилось, Олександре Івановичу… Макар Олексійович, правда, ґулю невеличку набив…
— Чув, чув,— посміхнувся Мостовий і подивився на Михея.
— Вони обидва зараз вдома, я можу…
— Встигнемо ще зустрітись.— А потім до Горобця: — Так що, Леонтію Гнатовичу, хвалитися нічим.
— Нічим,— зітхнув Горобець.
— Усе на ноги зводимось. То укрупнювались, то роз'єднувались, таку шарпанину затіяли, а земля цього не любить,— сказав Кожухар.
— Ходімо до майстерень,— запропонував Мостовий,— хочу Мазура та Снопа побачити.
Вони сиділи в кузні і розмовляли, як раптом прибіг хлопчик і до Мирона:
— Ідіть, дядьку, бо ваш Максим з бугаєм бореться!
Справді, біля ферми стояли хлопці, голосно сміялись. Мирон ще здалеку побачив, як Максим підійшов до бугая і схопив його за роги. Бугай нагнув голову, рвучко мотнув нею — Максим відступив назад.
— Давай давай, Максиме!
— За хвоста його!
— Через себе перекинь!
Максим витер руки об поли фуфайки, подивився на Софію, що стояла серед дівчат, і знову підійшов до рогатого суперника. Та не встиг взяти за роги, бо ляснув батіг і полоснув Максима по плечах. Всі так і покотились зо сміху.
— Хто це? — обернувся Максим і побачив батька,
— Ти що собі думаєш? — замахнувся знову Мазур, але не вдарив.— Ану додому!
— То так би й сказали, а то зразу — батогом,— соромливо опустив голову Максим.
— І вдасться таке,— скаржився Мазур Мостовому.— Чортів хлопець.
— А що їм інше робити? — скручує Михей довжелезну цигарку.— Клубу, як у людей, нема, електрики так само…
— Зоставайтесь у нас, ще не таке побачите, у нас — культура! — Широкоплечий хлопець у збитій набакир шапці з викликом дивився на Мостового.— Чи вас тільки зведення цікавлять?
— Не тільки,— після паузи відповів Мостовий.
— Тож воно й видно,— одвернувся хлопець.
— Ні, почекай, а ти ж що, чекаєш, коли я тобі натоплю в клубі?
— Та хіба то клуб?
— У мене хата більша…
— Там скоро вовки заведуться.
— Як твоє прізвище? — запитав Мостовий хлопця.
— Ну Гайворон Платон. А що?
— То візьми, Гайвороне, і напали грубу… А то бикам роги скручуєте, а в клубі холодина, ніби надворі. Елементарної свідомості нема.
— Ви мене, товаришу, не знаю, хто ви, на бога не беріть. Я вже намахався молотом за день, а як ви не стомились, то можете напалити.— Платон вийшов з гурту.
— Та це ж секретар райкому,— шепнув хтось. Але Платон не почув. Хлопці розійшлися.
— Приходьте ввечері до Степки!
— Юхиме, прийдеш?
— Та побачу…
— Я до вас ще зайду,— сказав Мостовий Ничипору Івановичу і пішов з Динькою в село.
Напроти колгоспної контори стоїть низька, довга хата з маленькими вікнами. Половина даху вкрита поржавілою бляхою, а решта вшита сніпками. Колись тут жив батюшка. Але в тридцятих роках, коли познімали з церкви дзвони, отець Іоанн з горя впився, написав синькою на стіні коло вівтаря: «Бога нът» — і переїхав до сина, що на Донбасі. У хаті розмістили два класи початкової школи, потім її перетворили на громадську комору, а після війни — в читальню. Але взимку тут було читати холодно, влітку ж — ніколи, тому зняли вивіску «Читальня» і написали «Клуб». Районний відділ культури повідомив область про відкриття ще одного вогнища культури на селі, Олег Динька почепив на двері великого замка, і на цьому справа закінчилась.
Коли Сосонку приєднали до колгоспу «Вперед», хлопці і дівчата почали ходити до городищенського Палацу культури, бо то був справжній палац. Тепер уже ніхто таких подорожей не робив. На попову хату з вивіскою «Клуб» ні район, ні колгосп коштів не асигновували, і вона почала розвалюватись. Згадавши молодість, Коляда організував якось «триденку боротьби за культуру». Клуб побілили та вшили сніпками дах. Після ремонту ключі повісили в конторі — хто хоче, може відчиняти, бо райвідділ культури порадив перевести клуб на громадські засади.
Олег Динька довго копирсався в замку, поки нарешті відімкнув хату. Лампа-десятерик не горіла, бо не було гасу. Динька приніс лампу з сільради. У так званому залі під стінами стояло кілька лав, у кутку — хиткий столик, поскрипувала під ногами стара підлога, дверцята грубки були відчинені, і в ній тужно завивав вітер. У другій кімнатці стояло кілька шаф з книжками, а на столику — шахова дошка, на якій чорні дали мат білим.
— Пішли, Динько,— сказав Мостовий,— ні, ні, клубу не зачиняй.
У сінях, що розмежовували контору колгоспу та сільраду, рівненьким стосом лежали дрова.
— Бери, Олег.— Перше ніж встиг Динька щось зрозуміти, Мостовий наклав оберемок дров і поніс.
Мостовий став навколішки і заходився розпалювати грубку. Дрова були сирі і ніяк не хотіли займатись. Секретар райкому аж посинів, роздмухуючи вогонь. Нарешті маленький язичок полум'я лизнув кору, осика зашипіла і здалась.
