На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Це ж ти про що? — дивується Макар.
— Про те саме… Знаю, що їздив ти в райком. Тільки, я тобі скажу, Макаре, не з тієї ноги танцювати почав, — показує лисиця зуби.
— Я нічого не писав. А секретар райкому мене сам викликав на розмову. У нього запитай, що він думає.
— А навіщо проти мене людей підбиваєш? Гадаєш, я не знаю? Але мене голіруч не візьмеш,— показує папку Коляда.— Через оце переступиш? Тут уся моя біографія і моя служба. Я не тримаюся за крісло голови, але для мене честь моя дорога! — В цю хвилину Семенові Федоровичу зробилось дуже шкода своєї честі, і він пригрозив: — За неї я можу на все піти!
— Ви на мене не кричіть,— переходить на офіційний тон Підігрітий,— я таких уже бачив!
— Ні, ти ще не бачив,— запевняє Коляда.— Я тебе виведу на чисту воду.
— Дивіться, щоб вас не вивели!
— Я з п'яним взагалі не хочу розмовляти.— Семен Федорович демонстративно забирає папку і виходить.
— Неправда, я не п'яний! — кричить навздогін Підігрітий. — Я просто поснідав!
Коляда негайно викликав свого газика, взяв папку і поїхав до Косопілля.
Як побачив це Підігрітий, то велів запрягти виїзних коней і теж — на Косопілля.
Біля вітряка в газика луснув скат. Коляда, згадуючи всіх чортів, які тільки могли існувати на світі, мусив якийсь час просидіти в машині. А тут ще, як на зло, в критих санях промчав Підігрітий, навіть не подивився в його бік.
Але й Макар торжествував рано. Недалеко від районного центру коні, злякавшись машини, що раптово виїхала з лісу, рвонули на обочину… Сани занесло, а потім ужарило об придорожню тумбу. Підігрітого викинуло з саней. Він опинився у рові.
— Стій! — крикнув Коляда шоферові і кинувся до суперника.— Ти живий?
Підігрітий тяжко дихав. На лобі красувалась величезна гуля.
— Помру,— простогнав.— Скажи Олені, щоб поховали…
— Це вони об стовпчик, лічно, вдарились,— показав Сава Чемерис на телеграфного стовпа, біля якого лежав Підігрітий.
Коляда зібрав усе своє благородство та гуманізм, виліпив зі снігу щось схоже на другу голову Макара і приклав до гулі. Підігрітий розплющив очі.
Коляда з Савою Чемерисом допомогли йому стати на ноги.
— Це ви об стовпчик,— показав Сава,— якби вдарились були в жилку, що біля вуха, то взавтра, лічно, й ховали б. А так, слава богу…
— Це ж ви мене перекинули, щоб вам…
— Ви, товаришу голова, не матюкайтесь, бо я не винен, що коні злякались і полозок зламався… Я сам ось, лічно, кожуха порвав… Якби їхали потихеньку, то хоч би й перекинулись, то нічого не було б, а це ж ви мене підганяли, щоб ми швидше за товариша Коляду приїхали…
— Та замовкніть!
— Як же я буду мовчати, коли моя правда? Я вам кажу, що дорога слизька і Архімандрит на передні ноги не кований, а ви мені: жени, щоб Коляда раніше за нас не приперся в райком… То я, дурний, гнав, а тепер ось кожуха латай…
— Нічого я вам, дядьку Саво, про Семена Федоровича не говорив.
— Як же не говорили, коли говорили? Я кажу…
— Не слухай його, Семене,— обмацує гулю Підігрітий,— завези додому, бо кончусь.
Коляда посадив Макара в машину і сказав шоферу:
— Давай назад.
— А ви ж казали, що сьогодні в райкомі у вас вирішиться доля… І що ви,— почав Сава.
— Ви менше слухайте, що говорять… Бачите, он яка ґуля в Макара Олексійовича.
— Я такої ще, по правді сказати, не бачив…
Олена скам'яніла, коли Макар і Коляда ввійшли до хати.
— Хто ж це тебе отак розмалював? — сплеснула руками, заголосила.— Ой боже мій, боже, уже серед білого дня розбій пішов! А ти ж усім годиш та слу-у-жиш…
— Та це я з саней упав, не галасуй. Спасибі, Семен Федорович нагодився, а то міг би й дуба врізати в тому рові.
— То лягай швидше і лікаря хай привезуть,— кинулась до ліжка Олена.
— Ти краще на стіл нам щось постав. Нічого зі мною не станеться.— Макар підійшов до дзеркала й обмацав чорно-синьо-червону гулю.
— А може, ти мозок струсив? — наповнились жахом очі Олени.— Усе бачиш і чуєш?
— Нічого я не струсив, гуде в голові, як у млині, але все чую,— відповів Макар, та про всяк випадок почав повторювати таблицю множення.
Коли в смерть переляканий Олег Динька, почувши від Михея про дорожні пригоди Коляди і Підігрітого, прибіг до хати Макара Олексійовича, перед ним постала дуже мирна картина. Під величезним плакатом, який закликав відпочивати тільки на курортах Південного берега Криму, сиділи, обнявшись, два голови і вели дуже люб'язну розмову. Осторонь, на лаві, примостилась Олена з мокрим рушником. Диньку посадили за стіл, але особливої уваги йому не приділили. Перед Колядою лежала розкрита папка з газетними вирізками, в які він тикав пальцем:
— Ось моя слава, тридцять шість починів… Гримів колись Коляда! А ти мене не поважаєш…
— Поважаю,— заперечував Підігрітий.— Ти гадаєш, що я хочу стати головою колгоспу? А я не хочу… Хай Олена скаже…
— І нащо нам та морока? Он свого клопоту скільки!
Посидівши з годину, Олег Динька довідався, що кращих друзів, ніж Підігрітий і Коляда, нема в усьому світі, що хтось їх намагається посварити, але з цього нічого не вийде, що вони поважають один одного; а, окрім того, Семен
