Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Грушевський вклонився.
Мсьє Енно вклонився теж.
— Времан, мсьє: се ту!.. Між нами, справді, сказано все. Я можу сьогодні ж з легким серцем відбути до Парижа!
Грушевський вийняв з кишені хусточку, щоб витерти з чола рясний піт, та хусточка вислизнула йому з–між пальців. Мсьє Енно мерщій нахилився і галантно підхопив її. Одначе від надто рвучкого поруху вічне перо «Монблан», яке стирчало з його жилетної кишеньки, брязнуло на підлогу. Грушевський і собі похапцем нахилився за пером. З милою посмішкою мсьє Енно подав Грушевському хусточку, Грушевський, з такою ж посмішкою, подав мсьє Енно його стило.
— Моє поважання, мсьє!
— Ідіть здорові, Боже помагай!
Мсьє Енно стрільнув своїми чорними тарганячими вусиками на Софію Галечко — вона вже з'явилась на порозі, неначе чула крізь двері, що розмову скінчено, або й підслуховувала її, — і перший посланець світу до майбутньої української держави зник з українського горизонту так само бистро, як і об'явився півгодини перед тим.
Леви спинаються на скелю
1
Поїзд Петроград — Київ прибув, але тільки за півгодини карета київського греко–православного митрополита — люб'язно, на прохання Грушевського позичена під митрополита львівського, греко–католицького, — спинилась у тіні квітучих каштанів перед будинком на Володимирській, 57.
Софія Галечко з'явилась на порозі кабінету.
— Святий отець! — в екстазі прошепотіла вона.
І ту ж мить — тут же біля порога — вона вклякла навколішки, згорнула руки на грудях і похилила голову, втупивши очі долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрішною, а закон католицького обряду не дозволяє грішникові зводити очі на праведного володаря душі твоєї, святого владику.
З–за одвірка випливла велетенська постать митрополита.
Постать митрополита була, справді, не тільки велична, але й величезна. Був він на голову вищий від усіх, руки мав — мов дишла, ступні ніг — номер сорок дев'ять: граф змалку хворів на тяжку форму елефантизму, тобто так званої «слонової недуги».
Шептицький був у чорній рясі з чорним капюшоном, підбитим білим шовком, і в лівій руці тримав патерицю з великим золотим хрестом–набалдашником.
Митрополит звів праву руку і звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жіночу постать у військовому мундирі, — і уста по–божниці впіймали «на льоту» святу длань і цмокнули її з виляском.
Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабінету — назустріч високій духовній особі.
Він придибав перед очі митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцілунок його секретарки, і рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повітрі.
І тоді митрополит тим же рухом — недбало, але величаво і навіть елегантно — простяг руку вперед і тицьнув до уст професорові Грушевському.
Грушевський остовпів.
Вже з півстоліття — з тих пір, як у молодших класах гімназії доводилось прислужувати при олтарі гімназичної церкви, — не траплялось йому цілувати в руку жодного попа, нехай і найвищого духовного сану. Та й був Шептицький для Грушевського ніякий не митрополит, а — граф, а Грушевський для нього не прочанин, а — науковий діяч, до того ж, як добре відомо графу Андрію, — майже атеїст. А головне, — от уже мало не чверть століття, як між ними двома запала глибока розколина непримиренного роздору, і саме — в царині релігійній: Грушевський вбачав історичний розвиток української нації дорогою православ'я, а Шептицький — католицизму.
Всі ці думки майнули в голові Грушевського блискавично, та рух митрополитової руки був іще швидший, — і професор — видить бог, автоматично — цмокнув.
Правда, губи його не встигли торкнутись митрополитових пальців — він тільки почув аромат модних серед австрійського офіцерства парфумів «Ша нуар», з ледь відчутною домішкою чи то ладану, чи то смирни, — та цмок його
