Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Краса Лізбет, що так відрізнялася від краси мандрівних жінок і селянок, привабила Ґольдмундів погляд ще з того першого дня. У ній було щось досі для нього невідоме, щось особливе, що його сильно принаджувало і разом з тим насторожувало чи навіть бісило: незвичайний спокій і невинність, порядність і чистота, але й не дитячість, а за ввічливістю й хорошими манерами прихована холодність, пихатість, так що її невинність не зачіпала і не обеззброювала його (він ніколи не зміг би спокусити дитину), а дратувала і кидала виклик. Щойно він трохи зрозумів внутрішній зміст її образу, як йому захотілося зробити з неї фігуру, але не з такої, якою вона була зараз, а з розбудженими, чутливими рисами страждання, не маленьку незайманку, а Маґдалину. Часто йому страшенно хотілося побачити, як це спокійне, красиве і незворушне обличчя, чи то від насолоди, чи від страждання, спотворюється, розкриваючи свою таємницю.
Крім того, було ще одне обличчя, яке жило в його душі й все ж не зовсім належало йому, яке він прагнув упіймати й зобразити як художник, але воно постійно віддалялося й ховалося від нього. Це було обличчя матері. Це обличчя вже давно було не таким, як колись, після розмов з Нарцисом, з’явилося йому з утрачених глибинних спогадів. За час мандрів, за ночі кохання, за час поневірянь і смертельної небезпеки образ матері поступово змінювався, збагачувався, ставав глибшим і багатограннішим; це вже був образ не його власної матері, але з її рис і кольорів поступово виникав образ не рідної матері, а Єви, Праматері людства. Так як майстер Ніклаус в деяких мадоннах передав образ скорботної Богоматері з досконалістю і переконливістю, що здавалися Ґольдмундові неперевершеними, він сподівався і сам колись, ставши зрілішим і впевненішим у своїх здібностях, створити такий образ мирської матері Єви, що давно живе в його серці як найулюбленіша святиня. Але цей внутрішній образ, колись лише спогад про його власну матір і любов до неї, постійно змінювався і розростався. Риси циганки Лізи, риси лицаревої доньки Лідії і деяких інших жіночих облич додавалися до цього первісного образу, і не тільки всі обличчя коханих жінок творили його, будь-яке потрясіння, будь-який досвід і переживання брали участь у його формуванні, додавали йому якихось рис. Тому що цей образ, якщо йому згодом вдасться втілити його, має зображати не якусь певну жінку, а саме життя, як Праматір. Часто, здавалося, він бачить його, іноді він йому снився. Але про кожне обличчя Єви і про те, що воно повинне виражати, він не зміг би сказати нічого, крім того, що воно має показати всю життєву насолоду в її глибокій спорідненості з болем і смертю.
За рік Ґольдмунд багато чого навчився. В малюванні він швидко досягнув упевненості, і поряд з різьбленням по дереву Ніклаус час від часу дозволяв йому пробувати ліпити з глини. Його першим вдалим витвором була невеличка фігурка чарівної, звабливої Юлії, сестри Лідії. Майстер похвалив цю роботу, але виконати Ґольдмундове бажання і відлити її з металу відмовився; для нього статуетка була надто нецнотливою і світською, аби він міг стати її «хрещеним батьком». Потім пішла робота над фігурою Нарциса, Ґольдмунд робив її з дерева у вигляді апостола Йоана; адже Ніклаус хотів долучити її, якщо вона вдасться, до групи біля розп’яття на хресті, яку йому замовили і над якою вже давно працювали два помічники, щоб потім передати майстрові для завершального компонування.
Над фігурою Нарциса Ґольдмунд працював з глибокою любов’ю, в цій роботі він знову знаходив себе, свій талант і свою душу, щоразу, після того, як вибивався з колії, що траплялося нерідко: любовні зв’язки, танці, пиятики з товаришами, гра в кості, а часто й бійки сильно захоплювали його, так що він днями не показувався в майстерні або працював спантеличений і роздратований. Але над своїм апостолом Йоаном, улюблений образ якого дедалі чіткіше проявлявся з дерева, він працював тільки в години спокою, самовіддано і смиренно. У такі години він був ані веселий, ані сумний, не думав ані про життєрадісність, ані про швидкоплинність; в його серце поверталося те побожне, ясне і чисте почуття, з яким він колись був відданий другові і радів його керівництву. Це був не він, що стояв тут і з власної волі створював скульптуру; скоріше то був Нарцис, який користувався його руками художника, щоб вирватися з тлінності й мінливості життя і відобразити чистий образ своєї сутності.
Ось так, Ґольдмунд іноді з жахом це відчував, виникали справжні твори. Так з’явилася майстрова незабутня Мадонна, на яку він з тих пір іноді в неділю ходив до монастиря подивитися. Таким таємничим і святим чином виникли кілька найкращих з тих старих фігур, що стояли у майстра нагорі у передпокої. Так виникне колись і той інший образ, той єдиний, ще таємничіший і священніший для нього, – образ Праматері людства. Ох, якби ж то з рук людських виходили тільки такі твори мистецтва, такі святі, ненавмисні, не заплямовані жодним бажанням чи марнославством твори! Але це було не так, він давно це знав. Можна було створювати й інше: красиві й чарівні вироби, зроблені з великою майстерністю, на радість шанувальникам мистецтва, що прикрашали храми і ратуші, – чудові речі, так, але не святі, не справжні духовні образи. Він бачив чимало таких витворів не тільки у Ніклауса й інших майстрів, які при всій вигадливості й ретельності виконання були все-таки лише іграшками. Він, на свій сором і на свою печаль, пізнав це власним серцем, відчув власними руками, як може митець давати світові такі гарненькі штуковини тільки з насолоди власним умінням, з честолюбства і пустощів.
Коли він вперше усвідомив це, йому стало смертельно гірко. Адже, щоб робити гарненькі фігурки янголів або інші дрібниці, навіть такі чарівні, не варто було бути митцем. Для інших, можливо, для ремісників, для обивателів, для
