Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

– Може, й так, – сказав Ніклаус. – Це таємниця, яким чином виникає такий образ. Я не почуваюся приниженим, але мушу сказати: я зробив багато фігур, які дуже поступаються твоїй, не в мистецтві й сумлінності, а в правдивості. Та ти, очевидно, і сам знаєш, що такий твір повторити неможливо. Це – таємниця.

– Так, – погодився Ґольдмунд, – коли фігура була готова і я дивився на неї, то подумав: щось подібне ти навряд чи зможеш іще зробити. І тому, майстре, я схиляюся до думки, що незабаром знову подамся у мандри.

Здивовано й обурено глянув на нього Ніклаус, а його погляд знову став суворим.

– Ми ще поговоримо про це. Для тебе робота тільки мала б розпочатися по-справжньому, і зараз зовсім не час тікати. Але на сьогодні ти вільний, і я запрошую тебе пообідати.

На обід Ґольдмунд прийшов причесаний і вмитий у недільному вбранні. Цього разу він знав, що це означає і яка це рідкісна відзнака – отримати від майстра запрошення на обід. Проте, коли він піднімався сходами до передпокою, заставленого фігурами, серце його було далеко не так сповнене благоговіння і бентежної радості, як того разу, коли він з хвилюванням уперше переступив поріг цього красивого й тихого дому.

Лізбет теж причепурилася й одягла на шию намисто з камінцями, а до столу, крім коропа з вином, була ще одна несподіванка: майстер подарував Ґольдмундові шкіряну калитку, в якій лежали два золотих, плата йому за виготовлену фігуру. Цього разу він не сидів мовчки під час розмови батька з донькою. Обоє зверталися до нього і цокалися келихами. Ґольдмунд старанно працював очима, бажаючи скористатися нагодою, щоб краще роздивитися красиву дівчину зі шляхетним і трохи зарозумілим обличчям, і його очі не приховували, як сильно вона йому подобалася. Вона була з ним ввічливою, але те, що вона не червоніла і не ставала теплішою, розчарувало його. Знову йому від душі захотілося змусити заговорити це красиве незворушне обличчя і видати свою таємницю. Він подякував за обід, затримався трохи в передпокої біля вирізьблених фігур і нерішуче подався, як безпорадний нероба, тинятися містом. Майстер, понад усі очікування, дуже щиро вшанував його. Чому це його не радувало? Чому всі ці почесті майже не мали присмаку святковості?

Піддавшись раптовій ідеї, він найняв коня і поїхав верхи до монастиря, де колись уперше побачив творіння майстра і почув його ім’я. Це було кілька років тому і разом з тим так неймовірно давно. У монастирській церкві він підійшов до Матері Божої і довго дивився на неї, і сьогодні ця фігура вже вкотре захопила і підкорила його; вона була краща, ніж його Йоан, вона прирівнювалася до нього за глибиною і таємницею, але перевершувала його у майстерності, у вільному, невагомому леті. Нині він помічав у цій роботі деталі, які бачить тільки художник: спокійні, м’які рухи вбрання, сміливість у зображенні довгих долонь і пальців, тонке використання особливостей у структурі дерева – всі ці прикраси хоч і не мали значення порівняно з цілим, з простотою і глибиною художнього бачення, але все-таки вони тут були, і були дуже гарні, й під силу лише обдарованій людині, яка розуміє основи ремесла. Щоб зуміти зробити щось подібне, треба було носити в душі не тільки образи, а й мати невимовно досвідчені очі та вправні руки. То, може, все ж таки було варто поставити на службу мистецтву все своє життя, за рахунок свободи, за рахунок сильних переживань, аби колись створити щось таке прекрасне не тільки завдяки пережитому, побаченому й отриманому в любові, а й завдяки впевненій майстерності у найдрібніших рисах? Це було велике питанням.

Ґольдмунд повернувся до міста пізно вночі на втомленому коні. Якийсь шинок був ще відчинений, там він поїв хліба та випив вина, потім піднявся до своєї кімнати біля рибного ринку, в розладі з собою, сповнений запитань, сповнений сумнівів.