Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Коли він нарешті зібрався йти, то побачив позаду отця, якому перед тим сповідався.
– Вона тобі подобається? – запитав він люб’язно.
– Вона невимовно красива, – відповів Ґольдмунд.
– Багато хто так вважає, – сказав священик. – А дехто каже, що це не справжня Матір Божа, що вона занадто модерна й мирська і що все перебільшене й неправдиве. Існує багато суперечок про це. Отже, тобі вона подобається, я радий цьому. Вона тільки рік стоїть у нашій церкві, її подарував один наш меценат. А зробив її майстер Ніклаус.
– Майстер Ніклаус? Хто це, звідки він? Ви його знаєте? О, будь ласка, розкажіть мені про нього! Він, мабуть, чудова й обдарована людина, якщо зумів створити таке.
– Я небагато знаю про нього. Він – різьбяр по дереву в нашому єпископському місті, день шляху звідси, він художник з іменем. Митці, як правило, не бувають святими, і він, певно, не такий, але людина він обдарована і благородна. Я бачив його кілька разів…
– О, то ви його бачили? І як він виглядає?
– Сину мій, ти, здається, просто зачарований ним. Тоді знайди його і передай вітання від отця Боніфація.
Ґольдмунд був безмірно вдячний. Посміхаючись, отець пішов собі, а він ще довго стояв перед цією загадковою фігурою, груди якої, здавалося, дихали, а в її обличчі було водночас стільки болю й чарівності, що у нього стискалося сердце.
Ґольдмунд вийшов з церкви перевтіленим, зовсім інший світ був навколо. Відтоді, як він постав перед чудовою святою фігурою з дерева, у нього з’явилося те, чого він ніколи не мав, що в інших часто висміював або чому заздрив: мета! Ґольдмунд знайшов мету, і можливо, він її досягне, і може, тоді все його несосвітенне життя набуде високого сенсу і значення. Радістю і трепетом було пронизане це нове почуття, окриляючи його кроки. Цей прекрасний веселий шлях, яким він ішов, уже не був таким, як учора – місцем святкових гулянь і приємного проведення часу, звичайною вулицею, зараз це була дорога до міста, дорога до майстра. Він ішов з нетерпінням. Ще до настання вечора прибув на місце, побачив вежі, що височіли за мурами, побачив висічені герби і намальовані щити над ворітьми, пройшов через них з хвилюванням у серці, майже не звертаючи уваги на шум і натовп на вулицях, на лицарів верхи, на вози і карети. Не лицарі й не карети, не місто і не єпископ мали для нього значення. У першого ж чоловіка за ворітьми він запитав, де живе майстер Ніклаус, і був невимовно розчарований, що той нічого про нього не знав.
Він пройшов на майдан, оточений гарними будинками, чимало з них були розмальовані або прикрашені скульптурами. Над дверима одного будинку виділялася велика фігура ландскнехта, яскраво і весело розфарбована. Вона була не така гарна, як скульптура в монастирській церкві, але воїн стояв з таким виглядом, випнувши литки ніг і виставивши вперед бороду, що Ґольдмунд подумав, що і ця фігура могла б бути зроблена тим самим майстром. Він увійшов до хати, постукав у двері, піднявся сходами, нарешті зустрів пана в оксамитовому камзолі, облямованому хутром, його й запитав, як знайти майстра Ніклауса. Що йому потрібно від нього, запитав пан у відповідь; і Ґольдмунд, насилу опанувавши себе, сказав, що має для нього замовлення. Пан назвав вулицю, де мешкає майстер, але доки Ґольдмунд, розпитуючи дорогу, туди дістався, настала ніч. Змучений, але щасливий, стояв він перед будинком майстра, дивився вгору на вікна і хотів було увійти, але схаменувся, що вже пізно і що він спітнілий і запорошений з дороги, тому змусив себе потерпіти. Але він ще довго стояв перед будинком. Одне вікно світилося, і якраз коли він зібрався йти, то побачив, як до вікна хтось підійшов, красива білява дівчина, крізь волосся якої просвічувало м’яке світло лампи.
Наступного ранку, коли місто знову прокинулося й зашуміло, Ґольдмунд, заночувавши в монастирі, вимив обличчя і руки, вибив порох з одягу й черевиків, розшукав той провулок і постукав у ворота будинку. Вийшла прислуга, вона не хотіла вести його відразу до майстра, але йому вдалося умовити стару жінку, і та провела його в будинок. У невеликій залі, яка була майстернею, у робочому фартусі стояв майстер, великий бородатий чоловік років сорока або п’ятдесяти, як здалося Ґольдмундові. Він подивився на незнайомця світло-блакитними гострими очима і запитав коротко, що йому потрібно. Ґольдмунд передав вітання від отця Боніфація.
– Це все?
– Майстре, – сказав Ґольдмунд, затинаючись, – я бачив вашу Божу Матір у монастирі. Ох, не дивіться на мене так непривітно, тільки любов і шана привели мене до вас. Я не з лякливих, я довгий час провів у мандрах, я знаю, що таке ліс, і сніг, і голод. Немає людини, перед якою я відчував би страх. Але перед вами я його відчуваю. Я маю одне-єдине величезне бажання, яке розпирає моє серце.
– І що ж це за бажання?
– Я хотів би стати вашим учнем, навчатися у вас.
– Ти не єдиний, хлопче, хто цього бажає. Та я не хочу жодних учнів, а двох помічників уже маю. Звідкіля ти і хто твої батьки?
