Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

Дівуля вже починала рюмсати.

— Ну, давайте глянемо, — запропонував Тарас. — Валю, розмотай.

Сестра, завівши «жертву рибальства» до перев'язочної, почала знімати саморобну пов'язку.

— Вічно швендяєш, де не треба, — продовжувала буркотіти її матінка поруч із Голоюхом.

— Доктор! Ходіть сюди! — пролунало з перев'язочної. — Такого ще не бачила! Жах!

У дівчини, яка тихенько скиглила у носову хустку, у мочці вуха поруч із сережкою висів доволі великий рибальський гачок з обрізаним шматком жилки, а на ньому вже дещо підсох хробак — жирний, розкішний за рибальськими мірками. Глянувши без особливих емоцій на це явище, Тарас промовив до медсестри:

— Обробляйте все спиртом, йодом, зараз витягнемо.

— Що там? — злякано кинулася до хірурга жінка.

— Та нічого, — відповів Тарас, — у вусі гачок, на гачку хробак. Зараз витягнемо — можна буде знову закидати. Може, на нього ще й клюне. Ідіть у кінець коридору — там аптечний кіоск. Купіть новокаїн, шприц, рукавиці.

Віддавши їй список, Тарас узявся писати картку.

— До-октор! — почулося з перев'язочної. — Докто-ор! А хробака також йодом мастити?

— А як же? Хробак знаходиться в операційному полі — отже, мастити. Йому це не зашкодить, здох давно.

— Докто-ор... А я ніколи ще хробаків йодом не мастила, — продовжувала «співати» Валентина. — Може, ви самі?

Важко зітхнувши, Тарас підвівся з-за столу і повернувся до перев'язочної. Взявши поданий сестрою пінцет, а потім і змочену в йодному розчині серветку, він почав мастити вухо разом із гачком та хробаком. Валентина ж, витягши з бікса нову серветку, підійшла до лікаря і знову, наче ненавмисно, ніжно стала йому тапочкою на ногу, від чого Голоюх доволі різко висмикнув свою.

— Ой, пробачте, доктор, я не хотіла... Не боляче?

Нічого не сказавши, Тарас висмикнув у неї другу серветку і помастив «рибальське господарство» повторно.

— Кусачки дістань. І ще — бікс із інструментами закривати положено...

Розчаровано погойдуючи пишними стегнами, медсестра пішла виконувати вказівку.

***

Беженар збирався відлучитися на деякий час.

Лікар застібав блискавку шкіряної куртки. Ліда відволіклася від знімка і кинула погляд на його кремезну, хоч і з животиком, постать.

— Що, щось не так? — не зрозумів він.

— Ой, та ні... Усе гаразд, — почервоніла дівчина.

— А я злякався — гадав, куртку задом наперед вдяг, наче халат. Ні, ну всяке буває! Запрацювався, або на тебе задивився... Ти, коли що, то кажи, бо піду по вулиці, а всі сміятимуться.

— Скажу, — просто відповіла вона.

— О! — Беженара наче осяяла цінна думка. — А ти ще довго сидітимеш?

— Ну... Ще трохи буду. А коли ви повернетеся?

— Хвилин за сорок. Я морозиво куплю, хочеш? Ти ж мене пригощала пряником. Я не забув. Ти яке любиш?

— Біле в шоколаді.

— Дві, звичайно? — уточнив він.

— Ні, одну, — засміялася Ліда.

— Ну, як хочеш...

Усе це Беженар говорив таким тоном, що Ліда остаточно переконалася — посміхатися цей лікар не вміє взагалі.

***

— Олег Вікторович, — виглянув зі свого кабінету Малевич, — чую ваш голос... Зайдіть на хвилинку.

Віддавши останні настанови черговій, Олег увійшов і присів, як було запропоновано, на канапу.

— Олег Вікторович, ви розумієте, звичайно ж, роль паперової роботи, якою нас уже замучили, але від якої ми нікуди не подінемося. Так ось, це «щастя» ми стараємося ділити приблизно порівну. Не знаю, як було у вас, а наша служба чотири рази на рік складає звіт по різних показниках. Я думаю, вашою частиною звіту буде робота з операційним журналом. Ось маємо ми таку форму... — Малевич простяг підлеглому друковані аркуші паперу. — Все це потрібно підрахувати із операційних журналів та заповнити.

— Сьогодні зроблю, — відповів Олег та підвівся.

Не встигли за ним зачинитися двері, як задзвенів телефон завідуючого. Це був головний.

— Микола Прокопович?

— Слухаю, Геннадію Андрійовичу...

— Миколо Прокоповичу, що ви вирішили зі зняттям телефонів у відділенні? Який віддаєте на ліквідацію?

— А що я дам зняти? — обурився зав. — У нас і так два зняли — в травматології і в ординаторській. Лишився у моєму кабінеті та на посту в хірургії. Який я дам зняти?

— Який хочете. В усіх відділеннях знімаємо.

— Ну, це ж несерйозно! — Малевич навіть підвівся з місця. — Що мені до всіх? Тут хірургія! Ви що, не розумієте? Що мені один телефон? Я що тут — розірвуся?

— Миколо, Прокоповичу, я з вами спокійно говорю, — вів своєї Лабо. — Телефон зняти мусимо. Нам бюджет урізали — не потягнемо ми оплатити усі телефони!

— Тоді в бухгалтерії знімайте, старшим медсестрам познімайте, а тут лишіть...

— Може, ви хочете на моє місце? — запитав головний. — Тоді вирішуватимете на свій розсуд...

— Мені й на своєму весело...

— Крім того, — продовжував Лабо, — ми змушені зняти з вашого телефона «вісімку».

— Та ви що, знущаєтеся?! — заголосив Малевич. — А якщо мені вночі доведеться санавіацію викликати? Я що — вікно відкрию і кричатиму?

— До міжміської лінії буде підключений один телефон — на «швидкій». Там усі дзвінки фіксуватимуться. Звідти зателефонуйте.

— Отже, в мене тут хворий із кровотечею вмиратиме, а я на «швидку» побіжу?! По темряві й калюжах? Геннадію Андрійовичу, та має бути у нашому житті хоч якийсь здоровий

глузд!

— Нас заганяють у такі рамки, — спокійно відповів головний. — От ідіть у депутати — вам же пропонували. Там і доводьте, що медицина не виживе без грошей і здорового глузду, а мені це не потрібно доводити.

— Я лікар, а не злодій, — буркнув Малевич. — Що мені у депутатах робити?

— До того ж, — продовжував Лабо, — от у мене на столі лежать роздруківки усіх міжміських переговорів по відділеннях. Знаєте, куди за останній місяць дзвонили з вашого кабінетного телефону? Я вам скажу! Ну, до Києва — нехай, біс із ним... Бердичів — двічі. Ви можете пояснити, для чого вам знадобився Бердичів? Але це ще що! Ось: до Москви — чотири рази! Лісабон — тричі! І навіть знаєте, куди? Вгадайте — Торонто! Ви що, давали заявку на участь у міжнародному симпозіумі?

— Я розберуся... — весь червоний, процідив Малевич, кладучи трубку і