З ким би побігати - Давид Гроссман

— Такі вже вони, ці художники, — розсміявся Носоріг. — Ти з їх заморочками краще не сперечайся. Немає для них ні Бога, ні чорта, тільки мистецтво на умі...

Його сміх згаснув. Напевно, згадав, що й ювелірка — теж мистецтво, подумав Асаф.

— Кави по-турецьки, пане Цахі? — спитав офіціант.

Носоріг кивнув.

— Дивись, — сказав Носоріг, коли перед ними поставили маленькі філіжанки. — Ти ще не вмієш. Ось так треба...

Він потягнув каву з легким присвистом, склавши товсті, майже фіолетові губи немов для поцілунку. Асаф спробував зробити те саме, але втягнув тільки повітря. Носоріг осміхнувся. Асаф поглянув на нього. Як каже мама, від цієї усмішки розтане будь-яка жінка, от тільки дурепа Реллі байдужа до неї. Камінь, камінь, кам’яне серце...

— Ну то що будемо робити? — спитав Носоріг, дивлячись на собаку. — Схоже, ти від цієї свистушки відмовлятися не збираєшся, га?

— Я ще сьогодні трохи повештаюсь, до вечора... а там побачимо.

— І завтра повештаєшся? — усміхнувся Носоріг. — І так доти, поки її не відшукаєш, еге ж?

Асаф знизав плечима. Носоріг пильно дивився на нього. Під час війни в Перській затоці Носоріг купив мозаїку-головоломку «Швейцарські Альпи» з десяти тисяч частин і притягнув Реллі та батькам, аби вони хоч трохи розвіялися, гаючи години між повітряними тривогами. Першою не витримала Реллі — того ж вечора. Через дві доби вийшла з гри мама, сказавши, що навіть саддамівські ракети кращі за ці швейцарські тортури. Тато не здавався тиждень. Носоріг бився місяць — з принципу, і кинув, тільки коли йому почало здаватися, що в нього починається легкий дальтонізм — на відтінки синього. Асаф, якому тоді ще не було восьми років, закінчив збирати Альпи через тиждень після закінчення війни.

— Послухай...

Носоріг на мить задумався, перебираючи армійський ланцюжок на шиї. Краї його сорочки позеленіли від мідних окисів.

— Я... Не подобається мені, що ти отак швендяєш. Твої батьки з мене душу виймуть, коли з твоєї голови хоч волосина впаде, справедливо?

— Справедливо.

Асаф знав, що Носоріг і сам собі не пробачить, якщо трапиться щось подібне.

— Досі тобі щастило, і злапав тебе тільки садист-поліцейський. Наступного разу це може виявитися хтось інший.

— Але я повинен шукати її, — вперто повторив Асаф, а про себе подумав: «Знайти її».

— Так от як ми зробимо. — Носоріг дістав з кишені забрудненого комбінезона червоний фломастер, яким розмічав скульптури. — Я тобі напишу номер мого мобільного, мого домашнього і мій робочий.

— Але я їх знаю.

— Про всяк випадок. Тепер слухай гарненько і не кажи потім: «Я не чув». Якщо виникне хоч манюсінька проблема, розумієш — найменша... Ну, ув’яжеться за тобою хто-небудь або тобі просто не сподобається чиєсь рило... Ти негайно рвеш кігті до найближчого автомата. Зрозумів?

Асаф скорчив гримасу із серії «Що я, по-твоєму, немовля?», але, правду кажучи, він не дуже заперечував.

— Телефонна картка у тебе є?

— Батьки залишили аж п’ять.

— З собою?

— Вдома.

— Тримай. І не заощаджуй. Так, хто платить за обід?

— Як завжди, еге ж?

Вони розчистили місце і поставили на стіл лікті. Асаф був міцним хлопцем і щодня, за два заходи, віджимався сто двадцять разів з упору і сто сорок разів від живота. Він кілька секунд скрипів і пихтів, але проти Носорога у нього, як і раніше, не було жодних шансів.

— Але стає все важче, — вдячно заявив Носоріг і розплатився.

Вони вийшли з ресторану. Дінка бігла між ними, і Асаф потай тішився, уявляючи їхню трійцю збоку. На вулиці Носоріг опустився на одне коліно, просто на брудний тротуар, щоб заглянути собаці в очі. Дінка лише ковзнула по ньому поглядом і зразу відвернулася, даючи зрозуміти, що для неї це перебір. З емоціями перебір.

— Якщо не знайдеш дівчиська, приводь собаку до мене. Він розумничок. У мене в дворі є для нього приятелі.

— А бланк... ну, цей... штраф...

— Не хвилюйся. Ти що, хочеш, щоб ветеринар з мерії уколов йому що-небудь?

Дінка висолопила язик і лизнула Носорога в обличчя.

— Ей! — засміявся він. — Ми ж тільки-тільки познайомились.

Він осідлав мотоцикла, сплюснув шоломом обличчя.

— Куди ти зараз?

— Куди вона мене поведе...

Носоріг знову розсміявся.

— Ну що тобі сказати, Асафі. Від тебе таке почути... Ця собачка, вже напевно, перемогла там, де твої батьки і Реллі не змогли. «Куди вона мене поведе...» Кінець світу!

Мотоцикл заревів, стрясаючи вулицю, і рвонув з місця. Носоріг махнув на прощання рукою і зник.

Вони залишилися самі. Удвох.

— Ну, що тепер, Дінко?

Собака дивилася услід Носорогові. Понюхала повітря, мов чекаючи, коли розвіються