З ким би побігати - Давид Гроссман

порахувала дні і зрозуміла, що завтра — день її народження і сольного виступу. Вслухаючись у шурхіт тарганячих лапок, Тамар з усієї сили намагалася не піддатися жалю до себе, що так і поривався накрити її з головою. Бувають у житті моменти, з гіркотою повторювала вона собі, коли людина залишається віч-на-віч з долею. Заснути їй вдалося лише під ранок.

— Зрадиш її? — заревів Носоріг. — Що значить «зрадиш»? Ти з нею навіть не знайомий!

— Вже трохи знайомий...

Асаф опустив очі в тарілку з фаршированими овочами, щоб Носоріг не бачив, як він почервонів.

— Ой, держіть мене! Батьки залишають його на хвилиночку, і він миттю заводить шури-мури з дівчатами!

— Та ні!

Люди за сусіднім столиком на мить перервали політичні баталії і втупили в них трохи здивовані погляди.

— Нічого подібного! — сердито прошипів Асаф.

Носоріг відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на нього.

— Асафе, — сказав він. — Ти ось-ось почнеш голитися.

— Чого б це. — Асаф крадькома помацав пушок на щоці. — Ще є час.

— То що будемо робити? — спитав Носоріг, знімаючи з шампура шматки м’яса.

Асаф поглянув на нього і згадав теорію Реллі про те, що під час кожної трапези треба з’їдати не більше шести «повних ротів», тому що кожен наступний шматок — безсоромна обжерливість. А Носоріг із задоволенням поглинає другий обід поспіль.

— Ходитиму й далі містом із собакою, — сказав він. — І може, врешті-решт ми її знайдемо.

— Ага, панянку-наркоманку, Асафі.

Голос у Носорога сильний, кожне слово бухкало, як мішок цементу.

— Знаю, але...

— І не просто панянку, яка там-сям пихкає...

— Так, але...

— А панянку, яка скуповує дур оптом...

— Не знаю. Звідки мені знати? Я в цьому не тямлю.

— І що ж вона, по-твоєму, робитиме, коли ти її знайдеш? Скажеш, щоб зав’язала, і вона одразу зав’яже, га?

— Я так далеко не загадував, — викрутився Асаф. — Я тільки хочу віддати їй собаку. Адже це частина моєї роботи, правильно?

І він постарався скорчити офіційну міну, але вдалося чомусь не дуже. Дінка розляглася оддалік, язик висолоплений, очі спрямовані на них.

— Слухай. — Носоріг подався вперед, підкріплюючи слова енергійними помахами четвертинки піти[26]. — У мене в майстерні працюють двоє хлопців, що зав’язали з цим ділом. Знаєш, як це — зав’язати? Вони вже по четвертому колу пробують. І щоразу купа проблем, щоразу — реабілітація, поліція, клініки та інший кошмар, і я аж ніяк не на всі сто впевнений, що вони не зірвуться знову.

Асафу стало жарко. Носоріг має рацію. Треба вилізати з цієї історії. Але... як можна так узяти й відмовитися від дівчинки на бочці?

— Послухай мене, Асафе. Забудь про неї, годі фантазувати. Ти навіть не уявляєш, скільки зусиль треба, щоб наркоман зав’язав. — Носоріг поклав піту й виделку й обтрусив долоні. — Я всіма цими історіями про дур змалку напханий. У нашому кварталі половина на голці сиділа. Знаєш, що таке ломка?

— Я щось чув...

Носорогові слова остаточно вивели Асафа з рівноваги. Його красномовство було щонайменше дивним — зазвичай Носоріг розмовляв дуже мало.

— Ломка — це те, що з людиною робиться, коли вона намагається відвикнути. Ти мене слухаєш? У перші чотири-п’ять днів організм просто волає від болю, не отримуючи своєї дози. — Носоріг знову присунувся до Асафа, він говорив зовсім тихо, звузивши очі. — Це так, начебто тебе мучили голодом і спрагою цілий місяць, просто зсередини розламує людину. Бачив би, якою людина робиться — просто сіра, потом так і сходить, руки-ноги їй судомить...

Носоріг говорив, а Асаф монотонно хитав головою, ніби прагнучи відігнати ці слова.

— Ну то як? Забули? — спитав Носоріг.

Асаф повільними ковтками допив колу. Поставив склянку, не дивлячись на Носорога. Він ніяк не міг змусити себе вичавити хоч слово.

Носоріг здивовано дивився на нього. З його широких грудей з шумом вихопилося довго стримуване повітря.

— Зрозумів, — зітхнув він. — У нас проблеми.

Він штрикнув виделкою в тарілку, підніс до рота і завмер. Виделка в його величезних пальцях здавалася іграшковою. Асафова мама, велика спеціалістка щодо рук, завжди повторювала, що у Носорога найбільш чоловічі пальці, які вона бачила у своєму житті.

— А сам ти, — нарешті заговорив Асаф, — ти жодного разу?..

— Ніколи. — Носоріг відкинувся на спинку, і стілець відгукнувся стогоном. — Близько був до цього, але пронесло. У мене інше захоплення було, ти ж знаєш.

І він усоте розповів Асафу (але зараз було в цьому щось заспокійливе), як у дитинстві, з шестилітнього віку, плентався з батьком у синагогу й одразу ж линяв звідти, мчав до дерева,