Світло Парижа - Елеонор Браун
— Bonjour[51], — сказав один з чоловіків, Марджі підвела очі й побачила юнака з білявим волоссям, який щойно їй підморгнув, тепер він стояв перед її столиком, тримаючи в руках свою філіжанку й блюдечко, під рукою містився зошит.
— Bonjour, — відповіла вона. Кілька останніх днів вона практикувала свою французьку, але з її язика й досі падали незграбні, важкі слова, що, як їй здавалося, звучали страшенно по-американському.
— Чи дозволите сісти з вами? — спитав він ідеальною англійською, яка перетворилася на щось прекрасне через його рішучо французький акцент. Перш ніж вона встигла заперечити — не личило молодій жінці сидіти самій у кав'ярні, та ще й у компанії з незнайомим юнаком, — він уже поклав свої речі і витяг із-під столика другий стілець, сів поруч, ніби вона весь час чекала на нього. — Ви письменниця? — спитав.
Марджі глянула на свій зошит і спалахнула, закрила обкладинкою безладні каракулі і ще безладніші почуття, які вони містили. — Насправді ні. Хочу стати письменницею, але зараз… Не знаю, хто я зараз. Гадаю, просто бавлюся.
— Ви схожі на письменницю, — промовив він, гостро глянувши на неї. — Ви ж пишете, oui[52]? — В нього були такі яскраві зелені очі, яких вона ніколи раніше не бачила, принаймні у житті. Вона бачила колір улітку в полі, у персні зі смарагдом, але всюди, крім його очей, він здавався мішурним і фальшивим.
— Писання ще нікого не зробило письменником. Справжнім письменником, що пише книжки чи щось іще.
— Ну, як ви гадаєте, з чого починають ті, хто пише книжки? — відповів він, показуючи на її зошит. — Писали у кав'ярнях Парижа, як ви.
— Можливо, — промовила Марджі, вагаючись, однак ледве стримала легку посмішку від думки, що хтось може вважати її справжньою письменницею.
— А може й ні. — Він широко посміхнувся. Рот у нього був великий, повний білих зубів. — Можна мені посидіти тут? — спитав, хоча було очевидно, що він уже сидів, почуваючись, як удома. Він сягнув у кишеню своєї куртки й видобув звідти пачку цигарок і коробку сірників, хоча й не збирався палити, просто поклав їх на столик, ніби влаштовувався тут на цілий робочий день.
— Ні, добре.
— Ви американка? — Його акцент робив голосні трохи стиснутими, а приголосні приємно шкребли піднебіння.
— Oui, гм, так, — кахикнула вона. Невже так очевидно схожа на американку? Звичайно, не вважала, що подібна до парижанки. Парижанки були такі ніжні під своїми вільними сукнями, зі стрункими литками й високими ключицями під капелюшками-ковпаками. Їхні пальта трохи зіслизали з плечей, наче вони завжди приходили й збиралися сісти, аби побути тут деякий час, або готові відразу піти у пошуках нових пригод. На фоні їхньої делікатності Марджі почувалася міцною й твердою. Навіть чоловіки мали на собі плюмажі, на юнакові, що з нею розмовляв, був шалик, вільно й недбало пов'язаний довкола шиї. Марджі знала, що треба витратити не одну годину, аби так його зав'язати, волосся пустотливо падало йому на обличчя, карамельно-біляве, воно відтіняло очі.
— Зараз майже кожен у Парижі — американець. Опріч мене. Я француз. Je m'appelle Sebastien.[53] А вас?
— Марджі, — відповіла вона, а потім, сама не знаючи чому, передумала: — Маргарет.
— Маргеріт. — Він одразу перетворив її, як вона вважала, звичайне, непомітне й нудне ім'я у щось прекрасне, нове й елегантне. На уроках французької її ім'я вимовлялося лише з французьким акцентом, «Маржі», і звучало важко, наче свинець, так само, як і англійською. Але Маргеріт! Маргеріт була іншою людиною. Ніхто не відмовиться піти з Маргеріт на вечірку — її туди запросять, і вона буде там королевою. Маргеріт сидітиме у кав'ярні та фліртуватиме з чужинцями, навіть питиме вино й часом танцюватиме. З гострим, наростаючим болем Марджі захотіла більш за все в цілім світі бути Маргеріт.
Себастьєн підняв свою філіжанку й стукнув нею об її чашку. — Enchanté![54] — проголосив і знов їй підморгнув.
Марджі ковтнула трохи кави. Вона ніколи не зізнавалася навіть собі, що насправді не любила кави, але звикла замовляти її разом з вершками, замість молока, і з цукром, який кидала в філіжанку доти, доки кава уже не розчиняла його весь, і по останніх ковтках на дні лишався блідий солодкий осад, солодка радість по боротьбі з гіркотою. — А ви письменник? — спитала.
— Non, non[55]! — засміявся Себастьєн. — Тільки американці можуть бути письменниками. — Він трохи підморгнув їй, і вона не могла не відповісти на посмішку. Вона не розуміла, чому він вирішив сидіти з нею, але його гарний настрій був заразливий, і вона тішилася, що довкола так весело. Коли б вона могла пробути у місті ще тиждень, хотіла би насолоджуватися всім, а не блукати похмурою. — Ні, я художник. Ми, французи, художники. — Він відкрив зошит, показав Марджі ескізи, що вкривали сторінки, іноді це була суміш чогось