Світло Парижа - Елеонор Браун
— Це прекрасно! — видихнула вона.
Махнувши рукою, наче хотів розвіяти повітря, в якому висів комплімент, Себастьєн ковтнув кави. — Не так щоб. Це лише для того, аби нагадати собі, що малюватиму пізніше. Як роблять нотатки для майбутнього оповідання, oui?
— Oui, — відповіла, й цього разу не виправила себе, бо Маргеріт була тою, хто зазвичай каже «oui» замість «так», навіть якщо вона американка.
— І що ви робите сама в Парижі?
Марджі зітхнула. — Я була тут з моєю кузиною. Вважалося, що я буду її компаньйонкою.
— І де вона? — Себастьєн роззирнувся довкола. Чи не вперше Марджі зраділа, що Евелін тут немає. Коли б Себастьєн її побачив, сказав би: «На все добре, Марджі!» Так було завжди: коли Евелін була поблизу, Марджі ставала наче невидимою, і не лише для молодих людей, а також для офіціантів, швейцарів чи продавців. Коли вони сходили з корабля, вона мусила мало не ткнути пальцями в обличчя носія, щоб той помітив її. Одного разу вона бачила, як молодий чоловік наткнувся на ліхтарний стовп — так роздивлявся Евелін. Він зіштовхнувся зі стовпом з таким гучним звуком, що сам здивувався, і глянув на нього з такою особистою образою, що Марджі прикрила вуста рукою, щоб він не побачив її сміху.
— Коли ми пливли сюди, вона зустріла друзів і тепер утекла з ними.
— Утекла?
— Знаєте, вона лишила мене, щоб проводити час з ними.
— Розумію. — Себастьєн спохмурнів, зв'язавши у думці всю історію докупи. Його англійська була бездоганною, але Марджі не знала, що він зрозумів зі сказаного нею. Вона ніколи не замислювалась про мови, про те, як слова злітають з язика і часом стають непридатними для перекладу. Вона пам'ятала, як багато років тому пропустила зустріч зі своїм учителем французької, і той звинуватив її в тому, що вона підклала йому кролика, — «Tu m'apose un lapin!». Що за дурниці він верзе, подумала тоді Марджі, але насправді нічого в цьому дурного не було, він сказав: «Ти змусила мене чекати!», що означало саме це.
— Отже, вона поїхала, а ви залишились?
— Oui.
Тоді Себастьєн обдарував її посмішкою, широкою й обеззброюючою: — Так навіть краще. Перед вами весь Париж і жодної кузини! — Він широко розкинув руки, наче хотів обхопити ними все місто й покласти його до ніг Марджі.
— Ні, ні, — промовила Марджі. — Я… — Вона шукала слова, щоб пояснити. — Я тут тільки через неї. Малося на увазі, що я піклуватимусь про неї. А тепер мені треба повертатися додому.
На обличчі Себастьєна з'явився вираз такого переляку, що Марджі мало не засміялася вголос. — Поїхати з Парижа? — Він притис руки до грудей, немов Марджі глибоко зранила його. — Ви щойно приїхали!
Вона здвигнула плечима, намагаючись утамувати біль у серці. Вона знала. Ох, як добре знала. Під кожним словом, написаним до матері, у її душі було по десять придуманих нею, що говорили, як усе несправедливо. — Я знаю. Але не можу бути тут сама. Це буде непристойно.
— Це… — Він помахав пальцями в повітрі й глянув скоса на небо, наче шукаючи там відповідне слово. Він дійсно був страшенно привабливий, настільки привабливий, що Марджі забула спитати, навіщо він сидить тут і розмовляє з нею. Вона гадала, що його волосся має колір паленої карамелі, та коли він повернувся головою до сонця, воно ввібрало в себе десяток інших кольорів, золотавість кукурудзяних зерен, блідість полуниць, глибину каштанів, очі світилися зеленню, а вії довкола них були неймовірно темні й тонкі. В нього були тонкі руки з довгими пальцями, і коли, розмовляючи, він рухав ними в повітрі, зачудована, вона уявляла, як зловить одну з них і затримає її біля свого обличчя лише на мить, щоб зрозуміти, наскільки він реальний.
— Покарання. Це покарання? — Він був задоволений, що знайшов відповідне слово.
— Гадаю, так. — Від самої думки про це їй стало зле. — Мати… — Вона почала, не в силі закінчити. Важко було висловити почуття Марджі до матері.
Прийшла молода жінка з дитиною й сіла на лаву біля церкви. Вона дала хлопчикові багет, і той почав годувати голубів, то ганяючись за ними, а то вони ганялися за ним, коли він кидав на землю крихти. За іншим столиком у кав'ярні сидів вусатий чоловік, гріючи в руках склянку з напоєм, він писав щось у зошиті, і руки в нього були такі великі, що затемнювали папір. Поряд з ним сиділи дві француженки, схиливши голови одна до одної, ніби розповідали найважливішу таємницю. Було покаранням забрати її з місць, яких вона ще не бачила: Ейфелева вежа, могила Наполеона! — але ще більшою карою було позбавити її простих радощів Парижа, можливості самій сидіти тут, у
