Світло Парижа - Елеонор Браун
— Я не стара діва, — нарешті пригнічено промовила вона.
Евелін стояла, розправляючи накидку на плечах, зітхнула, похитала головою, її стрижене волосся затріпотіло, потім знов упало на місце. — Я не залишусь із тобою ні на хвилину, Марджі. Не розумієш натяку? Тягаєшся за мною, мов цуценя, а я цього не хочу. Віддай зараз мої гроші й відпусти мене.
— А що я скажу твоїй матері?
— Кажи що хочеш. Що вона зробить? Прийде сюди й зловить мене? Вона боїться виїхати навіть з Нью-Йорка. Я не буду її річчю. Не хочу все життя шкодувати, що не зробила того чи іншого: я робитиму, що бажаю саме зараз. І не тягатиму тебе за собою.
Марджі згадала про плани, телеграми, написані листи, бронювання готелів, маршрути, місця, які ніколи не побачить. Подумала про обіцянки, які давала ця подорож, про полегшення, яке вона відчула, ступивши на корабель, уявила, як їхатиме додому, тепер уже обтяжена не лише майбутнім, що чекало на неї, але і своєю невдачею, що сталася через її нездатність контролювати дурну зіпсовану дівчину. У ній спалахнув гнів, образа на Евелін за її егоїзм, її дитинність, невдячність за все те, що їй надано, за те, що їй було так легко, за її золоте майбутнє, за те, що та вважала, що може робити все що хоче, і це добре, тоді як майбутнє Марджі було темним і непевним, наче хвиля.
На її здивування, цей гнів вирвався з неї, її голос і руки тремтіли. — Ти зіпсована, Евелін. Зіпсована, егоїстична й жорстока, і завжди була такою. Іди на свої дурні вечірки зі своїми дурними друзями. Та я не брехатиму заради тебе, не захищатиму тебе. Напишу нашим матерям завтра ж, розповім їм усе, а ти можеш іти й розбиратися з усім цим сама.
Евелін утягла в себе повітря, наче збиралася щось відповісти, потім закрила рот, стиснувши щелепи так міцно, що Марджі почула, як клацнули зуби. Її серце стукало так голосно, що, здавалося, весь готель його чує, і шалена кров билася їй у вуха хвилями, наче дзижчали тисячі бджіл. У голові трохи паморочилося. Чи вона висловлювалася раніше так невибагливо? Чи захищала себе раніше? Не могла пригадати жодного такого випадку. «Приємна», казали про неї. «Мрійлива». Надто занурена у власні марення, щоб учиняти галас.
Мабуть, Евелін була також приголомшена. Її ніздрі роздулися, і тепер вона була майже відразлива, була схожа на бика, дивилася важко, гнівно. Марджі приготувалася до нападу, але Евелін просто підійшла до неї, схопила сумочку, витрусила її вміст на чисто прибране ліжко Марджі, схопила паспорт і капшук з грошима, які та так ретельно зберігала, обернулася на підборах і вийшла. Поклала руку на ручку дверей, потім обернулася. Шкіра її блищала в останніх променях світла, які падали з вікна, блищала й сукня. Евелін завжди знала, як зробити із себе театральну виставу. — Їдь додому, Марджі. Париж не для таких, як ти. — Потім вона відчинила двері та з грюкотом зачинила їх за собою.
Марджі стояла нерухомо, серце стало уповільнюватися, гнів затихав, слова Евелін дзвеніли в голові. Це неправда. Неправда. Цілий минулий тиждень Париж обіймав її. Він був її містом більше, ніж містом Евелін. А зараз, гірко подумала, це зовсім не має значення. Без Евелін їй нема чого тут робити. Доведеться їхати додому, і вона ніколи більше не побачить Париж, ніколи не буде жінкою, якою — вона знала — Париж міг би її зробити.
Глава дев’ятаМадлен, 1999
Коли я думала про Чикаго, уявляла лише його блиск — яскраве сонце на воді, тисячі вікон хмарочосів, що відбивали й переломлювали світло у нескінченні петлі. Пам'ятала його білим, його яскравість засліплювала.
Пори року були короткими, усі, крім зими. Здавалося, тут завжди було прохолодно, навіть зимно, для мене це місто було зроблено з криги, а не зі скла й металу. Більше пам'ятаю кригу, ніж сніг. Осінь минала миттєво, за одну ніч дерева ставали яскравими, вибухали різними кольорами, наче знов повернулася весна, а потім так само раптово приходила зима, і крига вкривала місто, природа додавала блиску тій суміші скла й сталі, з якої складалися вулиці. Крига кутала хідники в тонкі шати, привабливі й небезпечні, листя ще не встигли змести, отже, ідучи вулицею, його можна було побачити примерзлим, тепла бордова й золота осінь була вкрита холодною блакиттю зими, як застиглий у бурштині метелик, цікавинка з минулих забутих часів.
Зима була такою довгою. Коли я лягала спати, то натягувала на себе ковдри й пледи, тішилась їхньою вагою й теплом. Термостат показував нормальну температуру, але холод гніздився у кістках, я відчувала його, навіть коли пітніла. А потім зненацька приходила весна, крига танула за ніч, наставала вогка прохолода, з якою воювали бруньки і показували нарешті блідо-зелені маленькі листочки, що, випростовуючись, ясніли в гіллі, наче обіцяючи щось світле. У промоїнах дзюрчала вода, береги ріки буйно розцвітали, на вулицях з'являлися люди, моргали, зачудовані, з широко розплющеними очима, захоплені красою весни. Але й весна, як і осінь, не триває довго. Як легкий вдих, приходить літо, наче інші пори року тримали його під водою, отже, тепер воно виринуло, видихаючи із себе спеку, гнітюче сонце, довгі, розкішні години денного світла, а потім вдихає й занурюється під воду.
І хоча