Одне без одного - Анна Чмутова

— Досить глузувати, — пхикає Назар.

Розмова з другом, хай і така специфічна, подіяла на нього, наче валер’янка — на кота. Назару вже хочеться щонайменше усміхнутися на жарти.

— От, я знав, що не дарма приїхав. А ще я питав у бармена й офіціанта, приготування основні у вас завершені, а гості тільки за годину підтягнуться. До речі, хто вигадав святкувати новий рік у ресторані?

— Не знаю. Я взагалі його б ніде не святкував.

— Я все розумію, можливо, у мене вже вік не той. Так, Різдво стало тепер максимально родинним святом. І це круто. Але я б і новий рік вдома б святкував. З друзями, але вдома.

— Десь, де можна в рандомний момент лягти спати, — завершує думку друга.

— Точно! Це мені й треба. Заснути в рандомний момент. То вже старість?

— Можливо. Ти як лікар маєш краще знати. 

— Я подумаю над цим. А зараз пропоную замовити нам із тобою пляшку коньяку й зателефонувати Сергію. Нехай він теж підтягується. Скасуємо доставлення їжі на його квартиру й будемо святкувати тут.

Назар дійсно замовляє до кабінету алкоголь і закуску. А Богдан, роздивляючись рівні шматки м’яса й сира, зітхає:

— А як раніше класно було. Твоя дружина дуже смачно готує. До речі, вона мені сьогодні писала. Я можу про таке тобі розповідати чи ні?

— Можеш, — зітхає Назар. Він зараз усі зусилля витрачає на те, щоб здаватися байдужим. Спеціально запхає собі великий шматок хамону й ретельно його пережовує.

— Так от, окрім великого привітання зі святом, вона в мене запитала, чи все ок у тебе. Мовляв, ти занадто довго не відповідаєш їй. Якщо чесно, я після її повідомлення й вирішив остаточно приїхати до тебе. Перевірити, підтримати. Бо звідки мені знати, на що ти їй не відповідаєш.

— На привітання.

— Тобі так важко написати: «І тебе з новим роком»?

— Там, — Назар кусає губу, — там треба щось серйозніше вигадати. Просто «навзаєм» — свинство з мого боку.

— Ох, це що таке? Назар Батькович вирішив пробачити дружині?

— Ще не знаю, — буркає Назар. — Я не вирішив.

— То, може, її також покличемо? Сестра її молодша поїхала з друзями на дачу, подруга — з родиною. Я спеціально запитав. Вона одна вирішила святкувати.

Назар мовчить. Чи хоче він святкувати з Вірою? Тут, у колі його друзів. У його ресторані. У його кабінеті. У його житті врешті-решт.

— Нічого не кажи. Я вже все сам вирішив, дивлячись на тебе, — Бо не дає йому нічого відповісти й одразу ж хапає телефон, де швидко набирає повідомлення.