Одне без одного - Анна Чмутова

— Побачив, як ти з таксі виходиш. Вирішив одразу тебе забрати в холі.

Сергій веде її знайомими коридорами. Це ж Віра допомагала тут робити ремонт. Звісно, цеглу не тягала, а ось плінтуса ліпила. Гаєвська не встигає зануритися в минуле, як перед нею вже відчиняють двері. Схильності до символів у Віри немає, але навіть вона тут замислюється, чи можуть ці двері до кабінету її ще чинного чоловіка бути дверима в нове життя?

Людей тут немало — всі їхні друзі, з якими Віра товаришувала раніше й з якими припинила спілкування нещодавно. І Віра не розуміє емоції жодного з них. Хоча дівчата й Бо зовсім не показують своєї неприязні.  Її обіймають, цікавляться справами й пропонують випити шампанське. А Віра наче й тут, але не може повноцінно спілкуватися з приятелями.

Її погляд постійно скочується до Назара. А той, кивнувши й усміхнувшись їй, удав, що розмова з Сергієм про нові бігові доріжки дуже цікава.

Кого ти хочеш надурити, коханий? Ти ненавидиш спорт. І ходиш у зал, аби Бо не стібав тебе. Що ти вирішив і про що не попередив мене?

Віра намагається не зациклюватися на поганому. Дає час Назару. Дає час йому до курантів. Далі вона поїде додому. А з ним чи без нього — вирішить він. 

Вони п’ють, сміються. Назара декілька разів смикають до великої зали офіціанти й бармен. А Віра тримається тільки на випитому шампанському й словах Бо, які він прошепотів у вухо:

— Не дрейф. Дотисни його ще трохи.

Віра киває. А як тиснути на Назара, не розуміє. Тому просто в один із разів, коли чоловіка просять вийти до гостей, іде за ним. А в коридорі уже:

— Я тут тобі подарунок хотіла віддати, — бурмоче невпевнено. Від тіла Гаєвського йде тепло, якого не вистачає дівчині.

— А чого не з усіма?

— Ну, по-перше, я тільки тобі підготувала, а не всім. А, по-друге, — Віра облизує губи, дарма, що фарбувала їх, — по-друге, я хотіла залишити цей момент тільки нам.

Дістає з сумки коробку й простягає Назару. Той обережно знімає паперове пакування й:

— Це ж погана прикмета. Дарувати чоловікові годинник. Ще й такий дорогий.

— Але ж ти бізнесмен, тобі статусно.

Віра точно знає, яку модель годинників він хотів. І вона ще з літа відкладала кошти на нього.

— А щодо прикмет. Ти дійсно думаєш, що наш шлюб може остаточно зруйнуватися через годинник?

— Думаю, що завгодно може, але не він, — хмикає Назар. Обережно витягує годинник із коробки. — Допоможеш?

Віра бачить, як її пальці трясуться, але все одно застібає аксесуар на зап’ястку. А потім Назар ловить своєю долонею її холодні пальці.

— Ти чого?

— А ти? — Віра зовсім по-дитячому шмигає носом. А потім втикається носом у його сорочку. І все одно, що макіяж на обличчі. І все одно, що з окулярами це незручно. Головне — Назар сам її обіймає.

— А я…, — так і замовкає. Вони не встигають і на половину насититися одне одним, як у коридор виходить Бо, тягнучи за собою шум веселої компанії.

— Ой, перепрошую, — протискається між ними на вихід. І хмикає наостанок: — Але не тут би хоч цілувалися.

Мить втрачена. Віра повертається у кабінет, знову її дівчата втягують у бесіду.

А коли вони слухають президента, Віра відчуває, як на її животі з’являється чужа долоня. Назар обіймає її позаду й носом заривається у волосся, зминаючи укладку.

— З новим роком, — першим шепоче їй у вухо.

— З новим щастям?.. — повертається і більше питає, ніж бажає.

— Угу.

А їй і цього достатньо.