На білому світі - Микола Якович Зарудний
— Чого це ви, тату?
— Та дим гаспидський в очі лізе…
Незадовго до війни у них народився Максим, Ользі вже було під сорок, але материнство повернуло їй молодість, і Мирон не міг намилуватися своєю дружиною та сином. Коли вона хворіла, Мирон прибігав з кузні, прав пелюшки своїми грубезними руками і купав сина, який вміщався на його долоні. Вночі, коли дитина плакала, Мирон не спускав Максимчика з рук та співав йому пісні, які складав сам. А коли повернувся з фронту, то брав його з собою до кузні, поки мати з поля не приходила і не забирала додому. Коваль любив свого сина більш за все на світі, але ніколи не говорив про це. Виховував у строгості, змалку до роботи привчав, хоч Ольга завжди докоряла:
— Ще наробиться за свій вік, хай поспить та погуляє.
— Якщо залізо не загартуєш, то воно міці не має, Олю.
— То ж залізо, а це дитина.
Максим закінчив школу у Косопіллі, склав екзамени на тракториста і пішов у бригаду Снопа. Мирон не відраджував.
Син уже заробляв сам собі на хліб, парубкувати почав, але з-під батьківської волі не вийшов, навіть закурити при батькові боявся і, за давньою традицією, яка збереглася ще в селах,— називав батька та матір на «ви».
Взимку, коли починався ремонт, Мазур з сином ходили на роботу в парі. Мати, бувало, шепче:
— Хай би ще поспав, прийшов пізно, загулявся з хлопцями…
— У неділю видіспиться, як захоче, а це робота…
— Та якби ж до неї рвалися всі так, як ти… Одні зовсім не ходять, а інші аби день до вечора…
— А я не можу так, Ольго, у мене совість партійна…
— Партійний ти чи не партійний — зараз усі однакові…
— Воно так, але на мене люди дивляться, бо я ж таки в партію вступив не для чину, а тому, що душа моя, значить, так настроєна… Хочу, щоб і син мій за мною йшов, Ольго.
— Куди, в кузню чи в партію?
— Хай у партію йде через кузню…
Платон надягав стару, обпалену іскрами фуфайку і брався з хлопцями до роботи.
Весело в кузні видзвонюють молотки, перекидаються жартами хлопці. А найбільше перепадає Юхимові, бо прийшов він найпізніше.
— Довго вона тебе тримала, Юхиме…
— Хоч поснідати дала?
— Та годі вам, хлопці,— просить Юхим.
— Ні, друзі, Юхим уже не ходить до Степки, взявся за розум і міняє професію.
— Що ж буде тепер робити?
— Іде в помічники до дядька Михея — помагатиме кабанів смалити.
— А чого ж? Щодня свіжина і чарка…
— Степка дівчатам казала, що поки Юхим не навчиться грати ще й на трубі, то заміж за нього не піде.
— Він зможе й на цимбалах для неї…
— Я б сам навчивсь, аби знаття…
— Ідіть ви к чорту,— червоніє Юхим. До кузні заходить Полікарп:
— Чи є у вас, хлопці, вода?
Всі знають, що ніякої води не хоче Полікарп, а прийшов, щоб з людьми посидіти. Трактористи і ковалі поговорять з ним і не дивитимуться вовками. А йому хоч би слово хто з них промовив — і то на душі легше,
— Пийте,— подає кварту Платон.
— Спасибі… Мороз сьогодні…
— Да-а, на градусів дванадцять тягне…
— Воно б і чарку можна випити…
— Заколіть, дядьку Полікарпе, кабанця та в гості кличте.
— Якби мав, то… Ось Михей казав, що скоро заколе…
— А що ти робиш зараз, Полікарпе? — питає Мирон.
— Воду бичкам вожу. Поки пробив той лід на Русавці… Руки болять…
— Могли б когось іншого послати…
— Ні, це моя робота… і корми, і вода… Спасибі,— піднімає над головою шапку Полікарп і йде до своєї бочки.
— Мучиться чоловік, — зітхає столяр Никодим Динька з дитячими, довірливими очима.
— Через таких, як ти, й мучиться, — сердито говорить Мирон.— Не люди, а…
— А яке твоє понятіє, Мироне? — трясеться худеньке тіло Никодима.— Він спалив мою хату, а я йому в ноги должон кланятись, так?
— Та він же не вашу палив,— каже Платон.
— З горя біди наробив людям. Як утекла його любов кубанська…
— А мої діти через його любов повинні страждати? Поки житиму, я до нього, каторжного, й словом не обізвуся… І Текля моя,— додає Никодим.
— Якби не твоя Текля, то і з тебе ще чоловік був би,— каже Мирон.
— Ти хоч партєйний, а моєї Теклі не займай,— аж підскакує Динька.
— А я буду говорити, бо твоя Текля всіх бабів підбила, щоб не розмовляли з Полікарпом.
— Було,— визнає Динька,— було, бо вона за общество стоїть…
Текля «стала за общество» в жнива. Тоді Полікарпа послали возити воду на поле. Поїхав Полікарп до Криничок і набрав повну бочку холодної джерельної води. Жінки в'язали пшеницю. Спека стояла страшенна. Піт заливав очі, і всіх мучила спрага. Під'їхав Полікарп, наточив у відерце води, кварту сполоснув:
— Люди добрі, водички привіз свіженької!
Жінки, повільно розгинаючись, кидали юрки, перевесла і йшли до бочки. Раптом на все
