Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

Ті Шуліни були могутнім родом самостійних жінок. Не знаю, чи були в них сини. Пригадую тільки трьох сестер: найстаршу, що була вийшла заміж за marchese[66] в Неаполі й дуже нескоро, після численних судових процесів, розлучилася з ним. Потім була Зоя, і про неї казали, що немає нічого, чого б вона не знала. А передусім — Віра, тепла Віра; Господь його знає, що сталося з нею. Графиня — з роду Наришкіних — була, власне, немов четвертою сестрою і в певному розумінні наймолодша. Вона нічого не знала, тож за викладачів їй правили доньки. А добрий граф Шулін почувався так, немов був одружений з усіма тими жінками, й, тільки-но з'явившись, ходив навколо й цілував усіх.

Граф засміявся вголос, простяг руку й щиро привітався з нами. Далі я потрапив до жінок, що обмацували й розпитували мене. Але я твердо вирішив: коли це минеться, я випорсну як-небудь і піду дивитися, де будинок. Я був переконаний, що він і досі тут. Вийти з кімнати було не так уже й важко: серед усіх тих суконь я прокрався внизу, мов собака, а двері до передпокою ще не причинили. Але надвірні двері не піддавалися. Я спішив і плутався в численних пристроях, ланцюжках і засувах. Раптом вони подалися, але з гучним шумом, і, перше ніж я вискочив надвір, мене схопили й затягли назад.

— Стій, звідси не тікають! — радісно проказала Віра Шулін. Вона нахилилася до мене, і я вирішив нічого не виказувати цій теплій особі. Та вона, оскільки я мовчав, одразу виснувала, ніби якась природна потреба змусила мене добиватися до дверей, тож схопила за руку й, напівдовірливо, напівзверхньо, повела кудись. Це інтимне непорозуміння незмірно скривдило мене. Я вирвався й неприязно глянув на неї.

— Я хочу побачити дім, — гордо проказав я.

Вона не зрозуміла.

— Великий дім, надворі, на сходах.

— Дурнику, — мовила вона і схопила мене, — там уже немає будинку.

Я наполягав.

— Ми сходимо туди вдень, — запропонувала вона, поступаючись, — а тепер там нема як пройти. Там ями, а одразу позаду батькові ставки з рибою, які не повинні замерзати. Ти впадеш у них і станеш рибою.

Сказавши, штовхнула мене в яскраво освітлену кімнату. Там усі сиділи й розмовляли, і я придивився до низки стільців: що ж, вони, звичайно, ходять туди тільки тоді, коли його немає, зневажливо думав я; якби ми з татап жили тут, будинок стояв би й досі. Матап неуважно розглядалася, а решта говорили всі одразу. Вона, певне, теж думала про дім.

Зоя підсіла до мене й почала розпитувати. Вона мала правильно сформоване обличчя, яке від часу до часу пожвавлювалось, наче вона здогадувалася про щось. Батько сидів, нахилившись трохи праворуч, і прислухався до усміхненої маркізи. Граф Шулін стояв між татап і дружиною і щось розповідав. Однак графиня, бачив я, урвала його серед речення.

— Ні, дитино, ти просто вигадуєш, — добродушно заперечив граф, але на його обличчі, що стриміло понад головами дам, одразу проступив неспокій.

Та графиню годі було відмовити від її так званої вигадки. Вона видавалася напруженою, мов людина, яка не хоче, щоб їй перешкодили. М'якими руками в перснях вона ніби відмахувалась, хтось проказав «Тс!» — і раптом запанувала тиша.

Позаду людей тиснулися масивні речі зі старого будинку, багато й занадто близько. Важке родинне срібло блищало й вигиналося, наче бачене крізь лупу. Батько здивовано озирався.

— Мати нюхає, — пояснила Віра Шулін позаду нього, — і тоді ми всі повинні мовчати, бо вона нюхає вухами, — а сама при цьому стояла, високо піднявши брови, пильна і вся перетворена в нюх.

Шуліни після пожежі стали трохи дивними. В тісних, перегрітих кімнатах щомиті з'являвся якийсь запах, до нього принюхувались, а потім кожен казав свою думку. Зоя впевнено клопоталася коло печі, а граф ходив навколо, стояв якусь мить у кожному кутку й чекав. «Не тут», — казав він потім. Графиня підвелась і не знала, де нюхати. Батько повільно обернувся навколо себе, неначе той запах був десь позаду. Маркіза, одразу збагнувши, що запах огидний, тримала хусточку перед обличчям і поглядала з одного на іншого, немов запитуючи, чи розвіявся він. «Тут, тут!» — від часу до часу гукала Віра, наче піймала його. Після кожного слова навколо наставала дивовижна тиша. Я й сам почав ревно принюхуватись. Але мене одразу (чи то від жару в кімнаті, чи то від надміру близького світла) вперше в моєму житті опанував страх перед привидами. Мені стало очевидним: ці всі безперечно дорослі люди, які щойно розмовляли і сміялися, зігнувшись, ходили по колу й переймалися чимсь невидним; призналися, що є те, чого вони не бачать. Було страшно, що воно сильніше за них усіх.

Мій страх наростав. Мені здавалося, ніби те, чого вони шукають, раптом може накинутись на мене, наче висип, і тоді вони побачать його й показуватимуть на мене. У відчаї я дивився на татап. Вона якось дивно поглядала перед собою, і я подумав, що вона чекає мене. Тільки-но я підійшов до неї й відчув, як вона тремтить, то вже знав, що будинок тепер знову гине.

— Мальте, боягузе! — почувся десь сміх. То був Вірин голос. Але ми й далі горнулись одне до одного і переживали той страх разом. Отож ми й сиділи отак, татап і я, аж поки будинок загинув остаточно.

Найбагатшими на майже незбагненний досвід були все-таки дні народження. Ти вже знав, що життя тішиться тим, що зрівнює всіх, але цього дня ти прокидався з правом на радість, у якому годі сумніватися. Мабуть, усвідомлення цього права формується дуже рано, за часів, коли ти хапаєшся геть за все і геть усе отримуєш і коли завдяки інтенсивності панівного даної миті бажання непомильна сила уяви дає тобі те, на чому