Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
А потім ураз приходять ті дивні дні народження, коли ти, з уже міцно вкоріненим усвідомленням цього права, бачиш, що інші трохи невпевнені. Тобі хотілося б, щоб тебе одягли, як і раніше, а потім відбувалось усе наступне. Але, тільки-но ти прокидаєшся, хтось кричить за дверима, що торта ще немає, або ж чути, як щось розбилося, коли десь поряд розставляли на столі подарунки; або хтось заходить і не зачиняє дверей, тож видно все ще до того, як імениннику дозволять подивитися. Це мить, коли в тобі відбувається немов операція. Коротке, страшенно болюче втручання. Але рука, що здійснює його, вправна й міцна. Операція вже минула. Збагнувши це, ти вже не думаєш про себе: адже треба рятувати день народження, придивлятись до інших, запобігати їхнім помилкам, зміцнювати їхню думку, що вони чудово все виконують. Але вони не полегшують іменинникові цього завдання. Виявляється, вони безпрецедентно незграбні, майже дурні. Вони доводять це тим, що приходять із якимсь пакунком, призначеним не тобі; ти вибігаєш їм назустріч і одразу змушений удавати, ніби просто вибіг у кімнату, щоб трохи розім'ятися, без певної мети. Вони прагнуть здивувати тебе і виймають із недбало вдаваним чеканням останній шар обгорток у коробці для іграшки, де далі немає нічого, крім стружок, і тобі треба заспокоїти їх. Або, якщо це механічна іграшка, перекрутять пружину в подарунку під час першого накручування. Тож краще повправлятися заздалегідь і непомітно підштовхнути ногою перекручену мишку або щось подібне до неї; отак можна часто обдурити дорослих і вберегти їх від ганьби.
Зрештою ти робиш це все, як вимагають від тебе, хоч і без блиску. Талант, власне, потрібний тільки тоді, коли люди завдавали собі клопоту й несли тобі, поважні й добродушні, радість, а ти ще здалеку бачив, що та радість призначена комусь іншому, радість абсолютно чужа, і ти навіть не знаєш нікого, кому б пасувала ця радість, така-бо вона страхітливо чужа.
Уміли розповідати, і то по-справжньому, мабуть, ще до мене. Адже я ніколи не чув ніяких розповідей. Тоді, коли Абелоне розмовляла зі мною про материні молоді літа, виявилося, що вона не вміє розповідати. А от старий граф Браге, мабуть, ще вмів розповідати. Я запишу, що вона знала про ті часи.
Абелоне, як була зовсім юна, певне, пережила час, коли її виповнювала щира і всеосяжна чуйність. Браге жили тоді в місті — в Бредгаде — серед пристойного товариства. Абелоне, заходячи пізно ввечері до своєї кімнати, гадала, що вона не менш утомлена, ніж решта. Але потім підступала до вікна і, якщо я правильно зрозумів, могла годинами стояти там перед ніччю і думати: ця ніч моя. «Я стояла, немов ув'язнена, — казала Абелоне, — а зорі були свободою». А вже потім могла заснути, не відчуваючи смутку. Вислів «зануритись у сон» не підходив для її дівочих літ. Сон просто підносився разом з нею; вряди-годи вона розплющувала очі й опинялася десь у високостях, хоча до вершини було ще далеко. А потім вона вставала вдосвіта, і то навіть узимку, коли решта, сонні, запізнюються до пізнього сніданку. Ввечері, коли сутеніло, завжди було тільки світло для всіх, спільне світло. Але обидві свічки, рано запалені в нових сутінках, із яких усе починалося знову, належали їй. Вони стояли у своєму низькому подвійному свічнику і спокійно сяяли крізь невелику овальну, розмальовану трояндами тюлеву завісу, яку від часу до часу треба було опускати. Це анітрохи не заважало: по-перше, ніхто нікуди не квапився, по-друге, інколи треба підвести очі й подумати, коли пишеш листа або нотуєш щось у щоденнику, початому колись зовсім іншим, несміливим і гарним почерком.
Граф Браге жив цілком окремо від своїх доньок. Твердження, мовляв, життя треба поділяти з іншими, він вважав за вигадку. («Атож, поділяти…» — казав він.) Проте йому подобалося, коли йому розповідали про його доньок: він уважно слухав, наче вони жили в якомусь іншому місті.
Тому всі були вражені, коли якось після сніданку він підкликав до себе Абелоне:
— Ми, здається, маємо однакові звички, я теж беруся за перо ще на світанку. Ти можеш допомогти мені.
Абелоне пам'ятала все так, немов діялось те вчора.
Уже наступного ранку її привели в батьків кабінет, що мав славу неприступної фортеці. Абелоне не мала часу оглянути його, бо її одразу посадили навпроти графа за письмовий стіл, що видався їй мов рівниною, де книжки і стоси рукописів правили за населені пункти.
Граф диктував. Ті, хто стверджував, ніби граф Браге пише свої мемуари, певною мірою мали слушність. Але йшлося не про політичні або військові спогади, що їх чекали з таким нетерпінням. «Я вже забув усе», — коротко відповідав старий, коли хтось розпитував його про такі речі. А от не хотів забути він свого дитинства. Саме за нього він хапався. На його думку, все гаразд, якщо в його душі взяло тепер гору таке вкрай далеке минуле, що, як зазирнути вглиб, лежить там, ніби серед ясної північної літньої ночі, піднесене і жваве.
Інколи граф підскакував і промовляв до свічок, що починали миготіти. Або ж знову треба було закреслити цілі речення, і тоді він енергійно походжав по кімнаті, розганяючи повітря зеленавим шовковим халатом. Під час таких збурень заявляла про себе ще одна особа — Стен, графів старий камердинер-ютландець, що був зобов'язаний, коли дід зривався на ноги, притьмом прикрити руками окремі незшиті аркуші, що, вкриті нотатками, лежали по всьому столу. Його світлість гадали, що теперішній папір не годиться, надто легкий і розлітається з найменшої нагоди. І Стен за столом, де завжди виднівся лише його довгастий тулуб, поділяв цю підозру й немов сидів навпочіпки, сліпий до світла і поважний, наче сова.
Той Стен мав звичай читати в неділю пополудні Сведенборга, і ніхто зі слуг не наважувався зайти до його кімнати, бо він начебто викликав духів. Родина Стена віддавна спілкувалася з духами, а йому самому вже долею судилося заприязнитися з ними. Вночі до його матері, коли вона народила його, щось приходило. Стен мав великі круглі очі, погляд яких був спрямований на щось позаду людини, на яку він дивився. Батько Абелоне часто розпитував його про духів, і то так, як запитують людину про її близьких.
