Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Пані Маргарита Бріге, як я пригадую, завжди була високою старою, до якої годі доступитися. Я не можу уявити собі нічого іншого, крім того, що вона була набагато старша за камергера. Вона жила серед нас своїм життям, незважаючи ні на кого. Вона не залежала ні від кого з нас і завжди мала коло себе своєрідну компаньйонку — підстаркувату графиню Оксе, безмежно зобов'язану їй за якесь доброчинство. То, певне, був єдиний виняток, бо добрі вчинки суперечили її вдачі. Дітей вона не любила, а тваринам не можна було навіть наближатися до неї. Не знаю, чи любила вона взагалі що-небудь. Розповідали, ніби ще молоденькою дівчиною вона заручилася з вродливим Феліксом Ліхновскі, що згодом так трагічно загинув у Франкфурті. І справді, після її смерті лишився портрет князя, повернений потім, якщо не помиляюся, родині. Можливо, думаю я тепер, через оте відрубне сільське життя, в яке щороку дедалі більше перетворювалося життя в Ульсґорі, вона позбавила себе іншого, блискучого, природного для себе життя. Важко сказати, чи шкодувала вона за ним. Можливо, вона зневажала його за те, що воно ніколи не почалося, що їй бракувало нагоди прожити його зі щастям і талантом. Це все вона глибоко увібрала в себе, а зверху збудувала черепашки для себе, численні крихкі, з ледь помітним металевим полиском черепашки, і верхня, остання з них, завжди видавалася новою і холодною. Щоправда, інколи вона виказувала себе наївним нетерпінням, мовляв, її не досить поважають; пригадую, за столом вона раптом могла захлинутись, і то складним і промовистим способом, що забезпечував наше загальне співчуття, і вона принаймні на мить поставала перед нами такою незвичайною і напруженою, якою, мабуть, хотіла б бути у величі. А втім, я думаю, мій батько був єдиним, хто серйозно ставився до таких надто вже частих випадків. Він придивлявся до неї, чемно нахилившись уперед, і можна було помітити, як він подумки немов пропонує їй і віддає в цілковите розпорядження власні бронхи й трахеї, де був повний порядок. Камергер, звичайно, водночас переставав і їсти; цмулив вино й утримувався від коментарів.
Одного, і то єдиного, разу йому довелося за столом обстоювати себе супроти своєї дружини. Давно те діялось, але розповідь про той випадок злостиво й потай переказували далі, бо майже всюди траплявся хто-небудь, що ще не чув її. Отже, камергерша колись страшенно гнівалася, коли хто-небудь через необережність проливав вино на скатертину; вона помічала ту пляму — хоч за яких обставин вона з'являлася, — й гостро дорікала, так би мовити, прилюдно викривала її. Таке могло трапитися й тоді, коли за столом збиралися численні й поважні гості. Кілька невинних плям, які вона перебільшувала, ставали об'єктом її глузливих звинувачень, і хоч як дідусь намагався вгамувати її дрібними жестами й жартівливими закликами, вона вперто повторювала свої докори, а потім зненацька була змушена урвати їх посеред речення. Адже відбулося щось небачене й цілком незбагненне. Камергер звелів подати йому червоне вино, яке саме тієї миті носили по колу, й сам ретельно почав наповнювати свій келих. Але, хоч як дивно, наливав і тоді, коли келих давно вже був повний по вінця, серед дедалі напруженішої тиші він повільно та обережно наливав далі, аж поки татап, що ніколи не могла стриматися, пирснула сміхом, і той сміх допоміг залагодити ситуацію. В голосі кожного вчулася полегкість, а камергер підвів очі й віддав слузі пляшку.
Згодом у моєї бабусі на перший план вийшла інша риса. Вона не терпіла, коли хтось у домі був хворий. Одного разу, коли куховарка порізалася і бабуся випадково побачила її з перев'язаною рукою, вона заявила, що весь будинок тхне йодоформом, і її важко було переконати, що служницю через це не можна звільнити зі служби. Бабуся не хотіла, щоб їй бодай що-небудь нагадувало про хвороби. Якщо хто мав необережність поскаржитися в її присутності на якусь кволість, це було для неї не чим іншим, як особистою образою, і вона довго не могла простити тій людині.
Тієї осені, коли померла татап, камергерша з Софі Оксе цілком замкнулася у своїх покоях і припинила всяке спілкування з нами. Вона жодного разу не пустила до себе сина. Звісно, правда, що ця смерть настала непідходящої миті. Кімнати були холодні, печі куріли, до будинку поналізали миші, й годі було сховатися десь від них. Але не тільки це, пані Маргарита Бріге обурювалася, що помирає мати; що на порядку денному з'явилося питання, розмовляти про яке вона не хотіла; що молода жінка наважилася випередити її, бо ж і вона намірялася вмерти якоїсь ще не визначеної пори. Адже про те, що колись вона має вмерти, бабуся думала часто. Проте не хотіла, щоб її квапили. Вона помре, звичайно, коли їй заманеться, і тоді вони всі зможуть спокійно вмерти, після неї, якщо їм так не терпиться.
Материної смерті вона ніколи остаточно не простила нам. А втім, наступної зими вона дуже змінилася. Вона й далі ходила випростана, але сівши — горбилася і чула дедалі гірше. Можна було сидіти і годинами пильно дивитися на неї, — вона нічого не відчувала. Вона була десь усередині, отямлювалася дуже рідко й тільки на мить, її чуття спорожніли, вона нічим не переймалася. Часом казала щось графині, яка поправляла їй мантилью і великими, щойно вимитими руками підбирала їй одяг, немов на підлозі була вода, а ми були не дуже чисті.
Бабуся померла напровесні, в місті, вночі. Софі Оксе, що спала в сусідній кімнаті з відчиненими дверима, нічого не чула. Коли вранці побачили бабусю, вона була холодна, мов скло.
Одразу по тому в камергера почалася велика і страхітлива хвороба. Здавалося, ніби він чекав її смерті, щоб мати змогу помирати, не зважаючи ні на кого.
У рік після смерті татап я вперше помітив Абелоне. Вона завжди була тут. Це завдало їй великої шкоди. Крім того, Абелоне була неприваблива, я дійшов цього висновку колись давніше, не пам'ятаю, за яких обставин, і ніколи не переглянув по-справжньому цієї думки. А запитання, що становить собою Абелоне, тієї пори видалося б мені майже сміховинним. Абелоне була тут, і її використовували, як тільки можна. Але одного разу я запитав себе: «Чому Абелоне тут?» Кожен у
