Правік та інші часи - Ольга Токарчук

Вввечері в близнючок угамувався жар, а наступного дня вони зовсім видужали. Міся вимолила в Матері Божої Єшкотльовської, Королеви Антибіотиків, це несподіване одужання. Вночі після того, як перевірила, чи лобики в доньок холодні, залізла під ковдру й притулилася до чоловіка всім тілом.

Час лип

Обабіч Гостинця, котрий провадить від Єшкотля аж до Кельцького шосе, ростуть липи. Так само росли вони на початку, так само ростимуть і в кінці. Мають грубі стовбури та коріння, яке сягає глибоко в землю, а там — основа всього живого. Взимку їхні могутні крони кидають на сніг гострі тіні й визначають години короткого дня. Навесні липи випускають мільйони зелених листочків, які доносять до землі сонце. Влітку їхні запашні квіти приваблюють хмари комах. Восени липи додають червені та бронзи всьому Правікові.

Липи, як і всі рослини, живуть вічним сном, початок якого коріниться в їхньому насінні. Сон не росте, не розвивається водночас із ними, він завжди однаковий. Дерева ув’язнені в просторі, але не в часі. Від часу їх увільнює сон, а він — вічний. Не ростуть у ньому відчуття, як у сні тварин, не народжуються образи, як у сні людей.

Дерева живуть посередництвом матерії, посередництвом прибування соків із земних глибин та звернення листя до сонця. Душа дерева відпочиває після багатобуттєвих мандрівок. Дерево пізнає світ лише завдяки матерії. Буревій для дерева — це тепло-холодний, ліниво-ґвалтівний струмінь. Коли він надходить, увесь світ перетворюється на буревій. Для дерева немає світу перед буревієм і після буревію.

У змінах пір року дерево не знає, що існує час і що ці пори настають одна за одною. Для дерева всі чотири якості існують водночас. Частину зими становить весна, частину літа — осінь. Частиною спекотного є холодне, частиною народження — смерть. Вогонь — це частина води, а повітря — частина землі.

Деревам люди здаються вічними — одвічно проходять вони крізь тінь лип на Гостинці, ні застиглі, ні рухомі. Для дерев люди існують вічно, але означає це те ж саме, мовби й не існували вони ніколи.

Гупання сокири, гуркіт грому порушують вічний сон дерев. Те, що людина називає їхньою смертю, — це тільки хвилинна перешкода сну. У тому, що людина називає смертю дерев, є наближення до неспокійного існування тварин. Адже шо ясніша, що живіша свідомість, то більше в ній страху. Однак дерева ніколи не досягнуть королівства неспокою тварин та людей.

Коли дерево всихає, його сон, без значень і вражень, перебирає інше дерево. Тому дерева ніколи не вмирають. У незнанні, що існуєш, — визволення від часу та смерти.

Час Ізидора

Коли з Правіка пішла Рута й стало зрозуміло, що вже не повернеться, Ізидор вирішив постригтися в ченці.

В Єшкотлі було два кляштори — жіночий та чоловічий. Ченці опікувалися будинком престарілих. Ізидор часто бачив їх, коли велосипедами возили продукти з крамниці. На кладовищі дбали про забуті могили. Їхні контрастні, чорно-білі чернечі сутани відбивались у розмитій сірості решти світу.

Чоловічий монастир носив ім’я Божих Реформаторів. Збираючись туди, Ізидор довго оглядав смутний, суворий будинок за кам’яним муром, уже де-не-де поруйнований. Зауважив, що в садку ввесь час працюють двоє. Вони мовчки обробляли овочі та білі квіти. Тільки білі квіти — лілії, підсніжники, анемони, півонії та жоржини. Один чернець, очевидь, найголовніший, бував на пошті, а також робив закупи. Решта мусила бути назавше замкнутою в таємничих мурах і віддаватися Богу. Саме це найбільше подобалось Ізидорові. Відмежуватись од світу, зануритися по саму шию в Бога. Пізнавати Бога, вивчати його лад і відповісти зрештою на запитання: чому зникла Рута, чому захворіла та померла мама, чому помер батько, чому на війні вбивають людей і тварин, чому Бог дозволяє зло та страждання.

Якщо б Ізидора прийняли до монастиря, зять Павел більше не називав би його дармоїдом, не глузував би з нього й не передражнював. Ізидор не бачив би всіх цих місць, які нагадували йому про Руту.

Він звірив свій намір Місі. Сестра розсміялася.

— Спробуй, — сказала Міся, підтираючи дитині дупцю.

Наступного дня він пішов до Єшкотля й старовинним дзвінком покалатав у двері кляштору. За дверима панувала тиша, можливо, це було випробовуванням його терпіння. Та нарешті заскреготів засув і двері відчинив старий у темно-сірій сутані чернець, якого Ізидор досі ніколи не бачив у містечку.

Ізидор сказав, з чим прийшов. Чернець не здивувався, не посміхнувсь. Кивнув головою, аби Ізидор почекав. На вулиці. Знову скреготнули, замикаючись, двері, та згодом відчинилися ще раз, й Ізидорові дозволено було ввійти досередини. Тепер чернець повів його коридорами, сходами вниз і вгору, аж до просторої порожньої зали, в якій стояли тільки письмовий стіл і два крісла. За ще кільканадцять хвилин до зали ввійшов інший чернець, той, що ходив на пошту.

— Я хотів би прийняти постриг, — заявив Ізидор.

— Чому? — просто запитав господар.

Ізидор відкашлявся.

— Жінка, з якою я хотів одружитись, вийшла за іншого. Мої батьки померли. Я почуваюся самотнім і тужу за Богом, хоча й не розумію його. Знаю, що між нами могло б усе скластися краще, коли б я пізнав Його ближче. Я хотів би пізнати Бога через книжки, чужими мовами, різними теоріями. Тимчасом як громадська бібліотека погано впорядкована… — Ізидор мусив стримати свої претензії до бібліотеки. — Та нехай брат не думає, що я тільки читав би та й читав. Я хотів би робити щось корисне й знаю, що монастир Божих Реформаторів — це саме те, чого мені треба. Я хотів би змінювати світ на краще, виправляти в ньому всяке зло…

Чернець підвівся і урвав Ізидора на півслові:

— «Виправляти світ», кажеш. Це дуже цікаво, але нереально. Світ не вдасться ані покращити, ані погіршити. Він залишиться таким, як є.

— Але ж ви назвали себе реформаторами.

— Ой, ти погано зрозумів, мій дорогий хлопче. Ми не маємо наміру реформувати світ в ім’я кого-небудь. Ми реформуємо Бога.

На мить запала тиша.

— Як можна реформувати Бога? — нарешті спитав здивований Ізидор.

— Можна. Люди змінюються. Змінюються часи. Машини, супутники… Бог може іноді здаватися, як би це сказати, анахронічним, сам же Він надто великий, надто могутній, а через це трохи безпорадний, щоб пристосовуватися до людської уяви.

— Я думав, що Бог незмінний.

— Кожен з нас помиляється в чомусь істотному. Це суто людська особливість. Святий Мільо, засновник нашого монастиря, наочно довів, що коли Бог був би незмінним, коли Він завмер би — світ перестав би існувати.

— Я в це не вірю, —