Ангели помсти - Олесь Ульяненко

– Засранець, – виголошую я. – Я дам тобі гроші на дешеві пончики в підземному переході, що побіля Кулінарки.

Кольт вибухає ішачим сміхом. Сміх – це ґелґотіння води з каналізаційних труб. Глухонімі так сміються. Нечисть вилазить з рота: так бздять паралізовані, з посинілими обличчями проститутки, так люблять поржати каліки. Ну, напружте вашу уяву. Пройшло? Ні. Але так сміється Діма Кольт. Альма пішла в срібні країни ельфів і гномів. Зараз у нього піднесений настрій після якоїсь виготовленої власноруч байди, якогось колотилова, чогось середнього між джефом і вінтом. Пальці. Кулінарка пішла в добрі часи ще тоді, коли на кожному кроці репана перекупка торгувала барбітурою і наркотою. Альми нема. Широкий жест розставлених рук, тонких, мов два патики, обсипані ластовинням. Дві скарлючених гілляки на мокрому травневому асфальті о п’ятій годині ранку на Хрещатику. Альма… Альма… Альма… В його очах порожньо, наче у вительбушеної ляльки або падшого янгола, який несподівано придбав плоть і миттєво її позбувся. Тяжкий опіумний блиск, важкий, як мрії, важкий, як камінь, що його треба викотити на круту гору, зовсім знесиленої людини щезає, срібними дзвіночками в очах кришиться антигістамін із судинорозширювальними та психотропними прибабахами, що гальмують повний сльот від реальності. Так. Пальці сигналізують. Він народився з тяжким опіумним поглядом, і все вирішив не якийсь сраний мент, а проста річ, яку навіть Діма не хоче роз’ясняти. Забобонний, наче американський нігер. Усі наркомани набожні, так вважає наївний, а може, кидонутий в дурня, Діма Кольт. Побожних не набагато більше серед гомиків, педофілів, кінотелезірок, а також серед істеблішменту. Ніяких казок, панове. Ніяких казок. Усе за межею.

Будь він навіть ясновидющим, святим, апостолом, без наркотичної залежності, без усіляких звичок, що потребують спустошення шлунка, його галюцинації для мене не є чимось довершеним, а так, наче вірогідне, реальне повисає у повітрі. Саме те повітря вказує на загальну галюцинацію. Пальці сигналять. Так, так, так. Серце зупинилося. Удар голки. Вмазався. Серце скажено починає гнати кров по венах. Ефедрин, перегнаний через марганець. Чистяк. Сигнал пальців. Треба працювати.

Жирний гросбух. Пальці й патлата голова, з немитим волоссям. Хаєр тіпається. Краплі поту. Легкі й дзвінкі м’ячики поту. Пальці шелестять сторінками. Він не тупорилий торчок, цей Діма Кольт, і не чумовик, хоча останній чумовик-хіпі або панк кінця вісімдесятих разів у десять інтелектом перевищував університетську мавпу. Не родись красивим, а родись щасливим.

Гросбух з одного боку тоншає. Кольт підводить голову. Постріл погляду. Світло. Розумію. Рецептори мозку через нерви очей не сприймають багато світла. Така дія його нового препарату. Я зашторюю вікна. Напівтемрява, як його напівнімота. Я певен, але хитрий Діма Кольт продовжує мовчати. Сьогодні він сам розмовляє з Альмою. Один на один. Він завжди лишається з нею. Зараз Альма у нього за лівим плечем, там, де серце. Андигрид. Макова солома. Велетенський жбан. Ще одна миска. Ацетон. Більше нічого. Окрім газу і платні за нього. Сьогодні чорний день. Це чорна, чорна опійна ширка. Решту зневажливо старі ветерани цього фронту називають білою. Кольта дивує цей снобізм.

Пальці. Сноби, ударені в голову, більшість свого життя вони проводять на білій. Саме так. Він не наполовину німий. Не розумієш? Пальці виписують якусь історію. Малюють у тугому смердючому повітрі кімнати. Це ацетон, док, він погано на тебе впливає. Пальці. Історія. Чергова історія Альми, яка вже давно відбулася у його підсвідомості під тяжким ментовським кулаком.

Справжні олдові наркомани, старигани, повністю полишені агресії. Тому вони виздихають, як сибірські мамонти. Нікіта Шульг виварював до останнього стоячі від наркотичного поту шкарпетки. Летальний кінець. Астрал – це не єдрєні фєні.

Пальці. Пальці заплітають дуги, вони гнучкі, як у скрипаля. Пальці… Джанкі Лоло, новітньої генерації наркоман, задавився від солодкого. Джанкі Лоло склеїв ласти, захававши чотири кіло київського батончика, два київських торти і випивши пів’ящика пепсі-коли. Побив рекорди старика Елвіса. Шоколадна калюжа блювотини – і крихітна, з одвислим, як у папуаса, черевом плаває самотнім корабликом фігурка Джанкі Лоло. Його справжнє прізвище так і не зберіг брук Хрещатика. Нове тут ніколи не приживається. Все нове роз’їдає стара короста, з каверн якої сюрчить третє тисячоліття.

Пальці. Солодке подразнює рецептори задоволення в мізках. Наркомани полишені сексу, наче добровільний відлюдько-монах, хоча невідомо, хто бажає сексу більше. Питання, найцікавіше, звучить сталевою аксіомою, адже зачаття виникає за інших обставин, витікає зовсім з інших причин. Інтелектуальний дебілізм? Ми всі дебіли, що намагаємося прирівняти своє життя до чужого. Натомість порушення ендокринної системи вилуплює у кращому разі цукровий діабет, наркоманія – лише похідне. Краще не бути ані тим, ані другим. Але Кольт вибирає наркоманію. Все виникає не як, а з чогось. Наслідки і причини. Причини і наслідки. То лише гра слів. Що робиться в голові у Боба Сульпиріда?… Щоб не ширятися, Бобу вкрай необхідно вийняти частину мозкової рідини. А от Джанкі Лоло треба було б його мозок чи частину передати Бобові, щоб той навчився думати. Боб Сульпирід дотягнув до шістдесяти років, а от Джанкі Лоло, який напам’ять цитував Берроуза… Байда не може бути лише інтелектуальною. Пальці звисають холодними кистями над гросбухом.

У нас багато спільного. З дитинством. Лише з дитинством. Звичок ми набували у різних площинах. Як у кожної людини. Повторюють пальці. Нахабна либа розтягує вузьке, з довгим гоголівським носом обличчя. Тільки в такі проблиски у нього з’являється обличчя, а не прозора пичка молюска з двома запаленими зеньками. Справа не в дитинстві, говорять пальці. Обличчя береться тисячами тіней. І тисячами зморщок, так, як коли ти високим червневим днем проїжджаєш довгий міст і тіні скачуть салоном авто. Пальці. Тарабанять по голові – все тут. Пальці вистукують цілу азбуку Морзе чи якийсь шифрований потаємний зміст.

– Хтось-сь-сь, – з натужним свистом лопнутої шини, що переростає в зміїний, вилітає з його горлянки.

– Так, – відповідаю.

Пальці переплітаються в каскад, блоки, немислимі фігури.

– Не можна жити, пам’ятаючи дитинство, – говорю я.

– Так.

– Ма-а-а-а-а-с-с-т-у-урб-у-у-ув-а-а-ти. Дрочить.

Пальці. Ти пам’ятаєш останню олдову наркоту? Це