Ангели помсти - Олесь Ульяненко
– Мила, наступного разу я запитаю, що цим людям потрібно, – чули ми, як говорить Діма Гальперін.
– Атож, – сміялася Марго, бліда і врівноважена.
У суботу, останнього дня, настрій у мене вкрай зіпсувався: важко пливли протерті хмари, небо взагалі ковзалося по плечах. До мене в обід навідався Орлов, новий дільничний, і почав чіплятися за всілякі капості, типу розбиті лампочки, у місті бачили п’яним, коротше, суцільний брєд, в якому я не вбачав нічого хорошого. Я відкрив перед його хавлом паспорта, провів у повітрі й засунув до кишені.
– Ось що, Вася. Буде бумажка старша за цю, тоді і приходь.
Але Орлову спало на думку перейти на рибалку, балабонив про корм і клювання. Нарешті я сказав:
– Іди геть звідси, потворо.
Таким робом спекавшись непроханого гостя, я двинув на п’ятачок, або, як у нас говорили, «на біржу».
Марго, видно, того дня блукала містом, бо Вєнька побачив її з танцювального майданчика. Він якраз виводив «Донну», коли Марго з’явилася з-за тиру криворукого дяді Льоні. Вона дійшла до ресторану, а Вєнька пішов напереріз, бо відразу здивувався, що з нею не було Діми Гальперіна. Хлопці стояли купками попід липками, весело реготали, як на трясцю. Взагалі в суботу тут рух, і цей район неприємно жвавішав, особливо для правоохоронних органів. Тож Вєнь-ка надавив на ноги, бо, за його словами, Марго була якась не така, дивна чи що. Він побачив, як у Марго підігнулося коліно. Вона закинула голову і завалилася всім тілом на асфальт. Вєнька нахилився над нею, підняв за плечі, а тут підоспіли хлопці і я. Обличчя у Марго було неймовірно блідим, майже зеленим, а в куточках уст піна. Я взяв її на руки і поніс до машини, що стояла поруч.
– «Швидку»! – закричав хтось.
В авто вона прийшла до тями, відкрила очі. Руки холодні. Вона нічого не могла говорити. Я бачив, як обличчя поступово змінює колір, очі провалюються, а ніс загострюється.
– Отруєння, – сказав лікар, невисокий, широкоплечий, з гітлерівськими вусиками під червоним носом. Він нас майже силоміць випер. І ми сиділи в сірому коридорі, з облупленими шматками штукатурки, виходили покурити на ґанок. Прийшов Гриша Силка, тримаючи в руках кашкета, і я зрозумів, що він біг.
– Як вона?
– Сказали, отруєння, – видав замість відповіді Кабан.
– А її хлопець там? – запитав Силка.
– Не було. Я її одну бачив, – сказав Вєнька, дивлячись під ноги. – А шо, Гриша? Знову ти кіпіш наводиш?
– Та нічого. Я, мабуть, піду до Солдатенка, – спокійно сказав він, а у нас хребти від цього похололи.
– Гриша, ти б помовчав! – гаркнув Пономарь.
– Робота, Сергій, у мене така. Добре. Охороняйте. А я навідаюся до Батраків. – І Гриша вийшов, не надягаючи картуза. За п’ять хвилин він повернувся з Солдатенком, з допитливими, як у такси, очима, котрий чухав червону ґулю на носі. Привітався, сів поруч. Ангел смерті, різонуло мені. Саме такими вони і бувають, нічим не примітні, невиразні.
Марго померла рівно о дванадцятій ночі. А перед смертю прийшла до пам’яті і сказала:
– Передайте, що у нього все буде добре…
На пероні стояли Пономарь, Кабан, Вєнька, Черевик, Гриша Силка, Солдатенко. Ми дивилися, як оцинковану труну затягують мужики у синіх брудних комбінезонах, сопучи і сходячи похмільним потом. Трохи осторонь, ближче до входу у вагон, попід руку з матір’ю Марго – Діма Гальперін. Батька я не побачив. Коли поїзд рушив, ми ще трохи постояли, аж поки вагон не блиснув склом, зникаючи за поворотом у зелених високих травах. Так само мовчки підійшли до зупинки автобуса, а Гриша Силка сказав Солдатенкові:
– Погано, що ця історія таки закінчилася на Марго.
– Рід приходить і відходить, – Солдатенко витягнув з ніздрі волосину, чхнув. – Ходімо всі гуртом пропустимо по чарочці. За Марго. Світла була дитина.
І ми всі, здіймаючи пилюку, подалися до чайної, що напроти вокзальної зупинки… Ми пили червоне густе вино, а я подумав: ті, хто живе серед нас, учать нас жертвувати, а натомість виходять боягузами. Так я тоді подумав, тягнучи холодне вино, слухаючи, як базікають Кабан і Солдатенко. За вікном лежала земля – пустельна і безлюдна. Тільки у груднині давило, з лівого боку. Марго мертва, і ніхто її не поверне.
– А хіба серед паскуд жити краще? – несподівано сказав я вголос, і всі повернули до мене голови.
Якщо я закрию навіки очі, то хотів би побачити синє небо. Пізніше, коли поїзд мчав мене у ніч, а зелені хмари билися у вікна, мені приснилася Марго, і я знав, що більше сюди не повернуся. Хоча через двадцять років я прийшов у ці місця, але нічого такого не побачив. Сонячний полудень, з вилущеним крихким металевим звуком, що тремтів у високому небі так довго, що можна було встигнути дійти до ринку, випити склянку газованої води з малиновим сиропом; потім до цього звуку приєднувалося приземлене – загрозливе і люте дзижчання ос, і їхні укуси відчувалися майже на запах, шурхотіння скручених лапок на білій гладкій поверхні візка, з прозорими колбами – одна з червоним густим сиропом, друга повна чистої шипучої води; трохи вгорі, на підвіконні будинку з різьбленими віконницями, мав би сидіти рудий котяра, з нахабною бандитською харею. І далі вибалком тягнеться Лубенська, по краях невеликі будиночки, наче стулки мушлі у велетенському руслі висохлої ріки; різкий поворот – і все губиться в одноманітному пейзажі добротних
