Шибайголови - Олександра Малінкова

Вероніка

Після кав'ярні З Женею дійшли удвох майже до мого будинку, а потім попрощалися до вечора й я почимчикувала додому. Але майже біля самого дому зіткнулася з Інкою та Еммою. 

Вони жваво щось обговорювали та копирсалися по пакетам, які стояли на лавці біля будинка.

- Ось! Поглянь! - Вигукнула Емма щойно я підійшла ближче. 

Вона витягнула шматок білої прозорої тканини. Не одразу зрозуміла, що це щось схоже на весільну фату. Вірніше і є весільною фатою.

Інка задоволено “поплила”, коли помітила мою збентежену реакцію.

- А твоя люба Аліна помре в дівках зі своїм придуркуватим характером! - Знову продовжила та.

- З чого це ви удвох вирішили, що в неї нікого немає? Вона зустрічається з чудовим чоловіком: гарним, чуйним, добрим, турботливим, а ще він спортсмен з власним бізнесом. Ну а за Іллю виходити заміж…? Це треба, напевно, або дуже себе не поважати, або сильно хотіти заміж!

- Ти чула, що вона верзе? - Вибухнула гнівно Емма й звернулася до своєї сестри.

- Облиш! - Відповіла та. - Це вона все вигадала, при чому на ходу. Немає в Альки нікого! 

- То ти вигадала собі те, що можеш бути щасливою з таким як Ілля, а я говорю правду! - Дістаю свій стільниковий телефон й, через мить демонструю їм фото, знайшовши його швидко в галереї на телефоні. - Ось!

Спостерігати, як змінюється вираз їх обличчя, насправді таке задоволення. 

- Я сама такого хлопця у фотошопі намалювати можу! - Вишкірилася Емма.

- От і малюй собі, доки інші зустрічаються зі справжніми!

- Це ти зараз і про себе теж? - Та що знову найшло на неї? - Щось я не дуже помітила, що ти комусь потрібна? Особливо такому красунчику, як Славка. Микита й той накивав п'ятами.

- Це твоя особиста думка! - Відповіла я й відчинила двері свого будинку.

Емма ще щось намагалася викрикувати мені вслід, та Інка її зупинила, - “Лиши її, нехай йде!”

Тільки коли опинилася у власній квартирі змогла видихнути та заспокоїтися. Дім зустрів тишею. Батьки ще на роботі.

В такі моменти, як зараз розумію, як ніколи сестричку, яка втекла з цього міста. Що не крок, то чергові “доброзичливі” вигуки. Ще й небезпека чатує десь зовсім поряд.

За годину підготувалася до наступного навчального дня: щось підучила, переклала книжки та зошити. Потім декілька годин поспала, щоб почувати себе хоч трішки не такою розбитою. Нашвидкоруч приготувала вечерю для батьків. Випила міцного чаю з канапками й одягнулася: светр та джинси. 

Щойно присіла, як залунав стільниковий телефон, прийшло сповіщення від Жені: “Виходь ми чекаємо внизу!”

Підхопила сумочку через плече, взулася й швиденько вискочила з квартири.

Танцювально-тренувальне приміщення зустіло гомоном дівчат. Мені здалося, що в ту мить, як ми з Женькою увійшли всі замовкли.

Досить молода викладачка, на вигляд не більше тридцяти років, майже одразу зробила крок до мене.

- Бачила на записі твій виступ… - Почала вона. - Мені сподобалося! 

- Він був вражаючим! - Тихенько вигукнула Маша, й сором’язливо почервоніла під пристальним поглядом Емми. 

- Ще й не виступ! - Заздрісно приснула отрутою Емма у відповідь.

- От і чудово! А кращу хореографію сьогодні продемонструє нам Емма! 

- Напевно важко себе контролювати, щоб всі навколо бачили виключно те, яка ти “цукерочка”, - тихо мені на вушко прошепотіла Женька.

- Справжню “сучність” не приховати. - Відповіла їй і нарвалася на суворий погляд викладачки.

- Всі інші повторюють рухи за Еммою! 

Час тренування швидко сплив. Перевдягнулася та разом з подружкою, вийшовши з хореографічного залу. Вдвох покрокували у бік сходів. Але я сповільнила ходу, не пройшовши й половину шляху.

Ден і Славка чекали в великому холі, який об’єднував дві зони: тренувальний спортзал з грушами й рингом хлопців, та нашу танцювальну.

Дівчата, які йшли поряд одразу оживилися й почали приязно посміхатися й перешіптуватися.

- Які симпатичні хлопці! - Тихо вигукнула одна з них.

Емма теж розправила плечі, але уважно слідкувати за кожною моєю дією не перестала.

Моє серце одразу почало битися швидше. Щойно з Женькою порівнялися з хлопцями, як Славка зробив крок у наш бік.

- Ніко! - Вигукнув він. - Можна тебе?

Ми зупинилися.

Інші дівчата, навіть ті хто був вже майже на сходах ледве голови не поскручували, спостерігаючи за нами.

- То мені чекати тебе чи як? - Запитала Женька з легкими нотками ревнощів у голосі.

- Ми відвеземо Ніку додому! - Ден підморгнув моїй подружці, та одразу зашарілася й побрела в бік сходів.  

Сама ще не знаю навіщо погодилася, навіщо зараз йду разом з ними. Страх, що знову скривдить, він ще жевріє в моїй душі. Та ця спокуса, яка розгорається червоним полум'ям в грудях, вона сильніше за мене…