Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

погану оцінку. Молодий нервував, спочатку відмовчувався, потім пошепки просив маму не заважати лікарям, кидав принизливі й пронизливі погляди в бік Валери, аби той заступився, упівока спостерігав за реакцією Юри, боявся подивитися на сестричку й страшенно знічувався, відповідаючи лікарю. А мама лікаря ніби й не помічала, поводилась, як на контрольній, лише й чекала, коли лікар з Аллою вийдуть, залишивши її наодинці із сином. Тож коли Алла приступила до молодого й висипала йому в простягнуту долоню (вона помітила, як дрижать у нього руки, помітила краплі нервового поту, встигла побачити синці під очима, зрозуміла, що він погано спить, що йому тут узагалі недобре, що він би з радістю звідси втік, але куди втечеш — удома мама, і не зрозуміло, де краще: тут, поміж трупів, чи там, з її любов'ю; встигла помітити все це за якусь мить, встигла здивуватись і запам'ятати) з десяток таблеток, мама, не звернувши на неї жодної уваги, почала діставати з-під ліжка синові шкарпетки, сварячи того за неорганізованість і неохайність. Алла спробувала перевести все це на жарт і навіть усміхнулась їм так, як вона могла, своєю неймовірною посмішкою, й аж тут малого порвало: надто довго сиділа в ньому ця пружина, надто сильно підтискала вона серце, виштовхуючи його з грудей, надто довго він стримувався, надто багато від нього вимагали. Місяць на цій койці, з цими мудаками, один із яких давно впав у маразм, вигадуючи різну хуйню про зебр і антилоп, а другий, блядь, узагалі ставився до нього, як до урода, так, ніби він, блядь, тут крайній і має за все відповідати, так, ніби до нього, сука, можна ставитись, як до пацана, не помічаючи, блядь, упритул, на хуй! Молодий вибив мамі з рук ці йобані шкарпетки, запустив печивом об стіну (лікар устиг відхилитись, Юра здивовано підвівся) і зайшовся криком, пояснюючи цій ідіотці, щоби його, блядь, не чіпали, щоби залишили його, блядь, у спокої, що він, блядь, сам, на хуй, розбереться зі своїми шкарпетками, і щоби вона, стара ідіотка, валила звідси й більше не приходила.

Усі завмерли, не знаючи, що сказати. Лікар притримував за плече Аллу, мама розгублено стояла посеред кімнати й хотіла заплакати, проте не вміла — розучилася за сорок років педагогічної діяльності. А молодий дивився на них усіх із ненавистю й розпачем і вже підбирав слова для нових проклять, коли раптом Юра його перебив.

— Ну ти, — сказав, — клоун. Що на матір кричиш?

— А тобі що? — ошкірився на нього молодий, побачивши нарешті перед собою супротивника.

— Рот закрий, — порадив Юра.

— Сам закрий, — молодий вирішив не відступати.

Юра різко й сильно заліпив йому долонею. Молодий від несподіванки не втримався, упав на ліжко, прямо на цукерки з таблетками, тут-таки оскаженіло підстрибнув угору, кинувся було до Юри, проте побачив його погляд і зупинився, не наважився. Лише обернувся й традиційно вискочив у коридор. Мама побігла за ним. Лікар почекав, вийшов слідом. Алла подивилась на Юру суворим поглядом і теж покотила свого возика. Валера побачив коло себе, на ковдрі, шматок печива. Підняв. «Ювілейне», — сказав, прожувавши.

Вона спробувала його не пустити. Сказала, давай завтра поговоримо. Уже пізно, сказала схвильовано, притримуючи двері ординаторської, розбудиш усіх, іди. Чорта з два, не погоджувався Юра, ніжно, проте наполегливо ламаючи двері. Врешті-решт вона відступила.

— Ну, все, — сказав він, — ти показала характер, я побачив. Для чого двері тримала?

— Ти ж не знаєш, — відповіла вона, — коли звідси вийдеш. І чи взагалі вийдеш. Правда ж? Для чого тоді все це починати?

— Як це не знаю? — не погодився Юра. — Ще б мені не знати. Ясно, що вийду. Завтра й вийду. Теж мені проблема. Ось коли мені апендицит вирізали й лікарі забули мене на столі, бо це якраз на Великдень було — ось тоді я справді сумнівався, чи вийду.

— Ладно, — перебила вона, — не заливай, забули. Ти для чого малому завалив?

— Щоб школу не пропускав, — відповів Юра. — Що там твій вітчим? — запитав.

— Нормально, — відказала вона. — Скоро будуть збирати врожай. Переживає.

— Ну, правильно, — погодився Юра. — За що ще й переживати.

Коли я так востаннє розмовляв із жінкою? — думав він уже після того, як вона заснула, а він сидів, обережно поклавши її ноги собі на коліна. — Особливо вночі, коли? Уночі хіба з диспетчерками таксі. А так, щоби сидіти поруч, торкатись її стіп, зігрівати долонями її литки — навіть не згадаю. Сидів, притулившись головою до стіни. Вона швидко заснула: тримала якийсь час його за руку, потім відпустила, він підвівся й підійшов до вікна, дивився на темне подвір'я, освітлене ліхтарями, тихе й порожнє. А коли повернувся, вона вже спала. Обережно сів, притулившись до стіни, вона крізь сон знову схопила його руку і знову відпустила. Юра чомусь згадав ту зиму, особливо довгу й важку, коли на кухні лишився тільки чорний чай і про щось інше можна було навіть не думати. Вони й не думали: життя видавалось легким та безкінечним, він був зовсім молодий, мав не такі ламані кості, не таке зношене серце. Альона ставилась просто до їхньої бідності, нічого, говорила, будеш збирати повні стадіони — обов'язково заробиш. Можна почекати. Вони тижнями тягались квартирами знайомих, ночували на підлозі, пили на зимових дахах. Золоті часи, думав Юра тепер. Усе щойно починалось, усе давалось їм до рук, і лише їхня легковажність і неуважність не дозволяли їм прямо тоді витрусити зі світу те, що їм належало за правом. А потрібно було витрусити, жалкував Юра, потрібно було вибити з життя все до останньої копійки. Хто ж знав, що все так безнадійно зміниться, що все так швидко минеться. На початку березня Альона таки підхопила запалення легень і надовго злягла. Гроші швидко закінчились. Узяти їх не було де. Ліків у домі не було. Харчі так само скінчились. Усі друзі й знайомі, з якими вони до цього водили безкінечні святкові хороводи, раптом кудись зникли. Розсмоктались у крижаних бузкових сутінках. Альоні ставало все гірше, вона вже кілька днів майже не вставала з ліжка, лежала, накинувши на себе всі ковдри й куртки, що були вдома. Він сидів поруч із нею й тримав її за руку, прямо як тепер, ось тут, тримав і відчував, як закипає її тіло, як жар блукає під шкірою, як вогонь випалює її зсередини. Вона не скаржилась, лише просила не відпускати, тримати її. Він і тримав, аж доки їй не стало краще. Куди все це потім зникло? Як про все це