Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
Валера тим часом знову взявся за своє. Дочекавшись молодого, що мовчки заліз на ліжко й відвернувся до стіни, продовжив оповідати байки. Цирк, говорив він, дав мені все. Роботу, освіту, любов. Цирк навчив мене ніжного ставлення до дітей і шанобливого — до старших. Ти, як Мауглі, говориш, — перебив його Юра, але старого циркача було не збити, він лише всміхнувся всіма своїми складками й почав розповідати про циркові династії, про славні традиції й родинні рецепти накладання клоунського гриму, що передавалися від батька до старшого сина, змальовував пристрасті, що вирували в гримерках, розкривав криваві таємниці й ділився секретами таємних змов, говорив і говорив, навіть під час обходу не вмовкав, розповідав Аллі про свою першу дружину, показував лікарю фото своїх доньок, пропонував з однією з них одружитись, а коли всі разом з'ясували, що вона вже давно заміжня, натякнув, що все можна владнати — була б добра воля!
Династія, думав Юра, тримаючи в руках жменю кольорових таблеток. Старий завжди хотів, аби вони працювали разом. Справжні чоловіки не займаються музикою, — говорив він Юрі. Справжнім чоловікам і без того є чим зайнятись. Одного разу старий узяв його із собою на якісь сезонні заробітки. Було це так само посеред літа, стояли спекотні дні, старий сидів із такими ж роботягами, як сам, десь на запасних коліях, просто на шпалах, чекаючи на бригадира, аби йти й вивантажувати з вагонів ящики з консервами, Юра сидів поруч, у білій сорочці й темних робочих джинсах, чи не востаннє вони сиділи так близько один до одного, під відкритим гарячим небом, передаючи один одному сигарети. Старий ділився з ним своїми сигаретами, ніби кажучи: тепер ти з нами, тепер ти такий, як ми всі. Вони всі ділилися сигаретами й водою під пекучим сонцем, у простому одязі, розбитих черевиках, справжні чоловіки зі справжніми проблемами. Ага, підтягував Валера, мовби почувши його думки, розбиті черевики, важкі від поту тренувальні костюми — працювати доводилося зранку й до вечора, усе життя вміщалося в цих стінах, пропахлих запахом чоловіків і жіночими парфумами, скільки щасливих ночей, скільки кривавих ранків! За кожною біографією стояли свої образи й освідчення, за кожними дверима народжувалась любов і помирала надія, чоловіки зранку годували диких тварин, ламаючи їм характери й роблячи м'якими їхні рухи. А жінки стояли в холодних коридорах, виношуючи у своїх серцях плани зради й утечі з цього балагана. Але не можна втекти від себе, не можна втекти від своєї печалі, і тому погляди їхні були сумні, а рухи на манежі — точні й невблаганні.
Уночі Алла ніяк не могла заснути, будила його, витягала зі сну. Прокидаючись, він не розумів, де знаходиться, відразу ж думав про Чорного, потім на дотик упізнавав її, заспокоювався, просив принести води. Ще просив розповісти про батьків, цікаво, думав, що в неї з династією, чого від неї хотіли.
— Тата я не пам'ятаю, — розповіла вона. — Коли він загинув, я ще не ходила до школи.
— Пілот? — запитав дипломатично Юра.
— Угу, — підтвердила Алла. — Випробувач. Двічі лікувався в ЛТП.
— Ясно, — з повагою відповів Юра.
— Я з вітчимом завжди товаришувала, — продовжила вона. — Але з ним теж щось зробилося. Працює садівником за містом. Розмовляє з деревами.
— Може, йому просто поговорити хочеться, — припустив Юра.
— Ясно, що хочеться, — погодилась вона. — Він у в'єтнамців працює. Не з в'єтнамцями ж йому розмовляти. Краще вже з грушами.
На ранок, повернувшись до палати, Юра спробував розговорити молодого. Той відповідав коротко й жорстко, на контакт не йшов. Схоже, злився. Навіть Валера замовк, сидів і спостерігав зі свого ліжка, що відбувається. Юра не став тиснути. Добре, подумав, розберемось. Накинув сорочку, пішов на перекур. Коло фонтана Валера його наздогнав.
— Що з молодим? — запитав.
— Біситься, — пояснив Юра.
— Через сестру?
— Ну.
— Я так і подумав, — зрозумів Валера. — Що робити будеш?
— Доведеться одружитися, — сказав Юра.
— Ти що? — жахнувся старий. — Ти що, Юр? Ти бачив? Ти бачив її? — перепитав із жахом.
— Темно було, — віджартувався Юра.
— У неї точно хтось є, — відчайдушно шепотів Валера. — у такої жінки не може нікого не бути. Вам усім голови повідбивають — і тобі, і молодому.
— Молодому за що? — не зрозумів Юра.
— За компанію. Я тобі кажу, — не міг заспокоїтись Валера. — Точно хтось є. Ти подивись, яка вона обережна.
— Ну, вона на роботі.
— Чорта з два, — не погодився Валера. — Я на роботі знаєш що робив? І хто мені що казав? Ось побачиш, — шепотів він, боязко озираючись навколо. — Є тільки один спосіб, — сказав змовницьки.
— Ну? — Юра викинув недопалок.
— Втечи з нею.
— Куди?
— Куди-небудь. Подалі. Ми з моєю першою дружиною так і зробили. Я тобі фото показував?
— Своє?
— Її.
— Показував.
— Ну ось. Я її вкрав. Просто з репетиції. Тигрів потім пожежники ловили.
— Ну?
— Втекли. У Крим. Але через місяць повернулись.
— Тигри?
— Ми.
— Для чого?
— Для чого? — перепитав Валера. — Сам не знаю. Злякались, запанікували. Вирішили, хай усе буде, як раніше. І все стало, як раніше. Себто погано. А ось ти не повернешся. Ти зможеш.
— Не хочу я нікуди тікати, — занервував Юра. — Мені й тут добре.
— Тут? — Валера кивнув головою на диспансер. — Тут тобі добре?
— З ким ти взагалі живеш? — запитав її Юра за кілька днів. Вона знову була на чергуванні, вони сиділи в темній кімнаті, він курив, навіть не виходячи надвір. Візьму, думав, і спалю тут усе разом із контингентом.
— У мене вдома є тварини, — пояснила Алла.
— Ясно. Як тебе називали в дитинстві?
— О, — засміялась вона. — У мене було фантастичне ім'я. Мене всі називали Акулою.
— Це через домашніх тварин?
— Через посмішку, — пояснила Алла. — У мене була особлива посмішка. І купа друзів. У школі я ледь не вийшла заміж. У нас усі рано закохуються. Особливо жінки. Він був на пару років за мене старшим. Ось як ти, — вона торкнулася в темряві його волосся. Юра здригнувся. — Тому в нас нічого не вийшло. Я переживала, думала, що це мені кара за погану поведінку. Ще він був боксером. Тоді я взяла й
