Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

— Ти все ж таки міг би й підписати, — казала мама щоранку, а тоді батько розмахував руками, крем до гоління прискав у каструлю з молоком, але його слова про те, що цифри й розрахунки не володіють кількома мовами, бо мова математики лиш одна — проста і ясна, наче думка Декарта — його гнівні слова про людей, які знають хіба що терміни спуску на воду, не знаючи законів фізики, ті слова мого батька чомусь не доходили до мами, спливали з неї немов вода, відбивалися наче круглі м’ячики, а це робило його ще самотнішим і покинутішим.

— Той колінвал трісне через двадцять миль, — іще намагався пояснювати він, однак це було безнадійно. Бо мамі тепер уже не йшлося про жоден вал, а лише про ту виняткову демонстративність, із якою батько підмітав вокзал. Навіщо він це робив? Навіщо спокушав долю? Адже це відвертий виклик людям, які витурили його «з вовчим білетом!» — так вона казала, докидаючи до кухонної плити соснових скіпок, — і вони йому цього ніколи не забудуть, вони не забувають таких речей! — А тоді батько розповідав, як приємно на вокзалі, коли начальник станції махає червоним «півником», коли оголошують поїзди, які прибувають з інших регіонів до моря, і коли він розмовляє з працівниками товарної платформи, котрі докладно знають, які саме товари за день або два з’являться у крамницях, бо все воно: холодильники, м’ясорубки, чеські пилосмоки, югославські меблі, перські килими з Німецької Демократичної Республіки, — усе воно проходить через їхні руки, й вони можуть натхненно балакати про це годинами поспіль, чекаючи на наступний транспорт.

— Я ще ніколи не бачила чеського пилосмока, — кричала мама, — й не бачила інженера, який хвалився би такою роботою! — І поки батько встигав вийти з дому, казала ще, що ми даремно приїхали до цього міста, даремно вивозили після роботи уламки з руїн і даремно відбудовували їх, як і тисячі інших людей, зі співом та ентузіазмом, якщо батько тепер не може знайти в цьому місті пристойну роботу, і скрізь, хай куди він зголошувався, усі розводять руками і кажуть: «даруйте, але з вашими поглядами...», начебто колінвал міг бути причетний до якихось там поглядів.

Батько відповідав уже на виході, що працювати на вокзалі чудово й узагалі нема чим перейматися, бо коли вони завершать будувати той корабель і попливуть у випробувальний рейс, отоді й виявиться, хто мав рацію, тоді правда вийде на яв, бо правда завжди спливає нагору, немов олія.

— Яка ще правда? — запитувала мама, але він цього вже не чув: ішов, схиливши голову, через подвір’я, перестрибував калюжі, полотняна торба звисала з його плеча, а я відчував, що він іще самотніший, аніж попереднього дня, і лише держить фасон, позаяк вокзальний перон — це не план корабельного корпусу або машинного відділення, а мітла ніколи не замінить йому чорний рейсфедер, яким він позначав усі ті свої цифри та обрахунки.

Отож ми були самотні, хоча кожен по-своєму. Він у помаранчевій камізельці, які носять сміттярі, накреслював мітлою на пероні схеми поршнів, колінвали й системи подачі палива, а я подорожував уздовж дощової ріки на край світу, аж до місця, де чорна діра всмоктувала разом із потоками води будь-яку матерію.

Чи міг би мати такий вигляд вхід до Аїду? Я знав, що світ тіней, схований від ока смертних, має потайні входи, оті пролази, відомі нечисленним сміливцям, але чи справді дорога до царства Персефони починалася саме тут? Якби я був Одисеєм або тракійським співцем, то чи міг би, відсунувши люк каналізаційного колодязя, вийти просто-таки на берег Стіксу? На таке запитання могла би відповісти хіба що бабця Марія, котра читала мені під час зимових відвідин міфологічні історії. Вона єдина погодилась би піти до великих калюж і, мабуть, запала б у захват від виру, що в ньому щезали створіння, яких принесла вода. Проте її не було зі мною, її навіть не було в нашому місті, вона мешкала далеко від нас, отож бродячи по баюрі самотою, я був полишений хіба на здогади, непевність і мовчазні ксьондзові погляди.

Якби Ісус провів три дні після свого поховання саме в Аїді, якби він одним-єдиним жестом приборкав Цербера, а потім зустрів би там... знедоленого Сізіфа — еге ж, тоді я міг би запитати ксьондза про потайний вхід до підземного світу. Втім фраза зі «Символу Віри», яку я пригадував, стоячи над каналізаційним колодязем, оця лаконічна та загадкова фраза, що її проказують під час кожної служби: «...і зійшов Він до пекла, і воскрес у третій день, згідно з Писанням», — нічого конкретнішого про це пекло не повідомляла і, найімовірніше, не свідчила про щось спільне з Аїдом і рікою забуття. Усупереч цьому я побачив таки Ісуса у плинній воді: в білих шатах, зі здійнятою долонею й оголеним боком, на яких було видно сліди від цвяха та римського списа, він плив у Хароновій лодії на другий бік, поміж туманів і вирування примар. Ця картина видалася мені неймовірно прекрасною та захопливою. Однак іще більший захват ви́кликала в мені сцена зі Сізіфом.

Ісус нечутно підходив до нього й допомагав котити брилу, а коли вражений Сізіф урешті гукнув: «Вдалося! Вдалося!» — Ісус виходив із хмари-туману і промовляв гучним голосом, так, щоб усі його чули: «Сізіфе! Відпускаю тобі гріхи твої!». Потім Ісус проходив далі, до Саду Гесперид, де помежи похилених гілок, золотих яблук і легкого вітерцю походжали поети, а посеред них мій дідусь Кароль, який, щоправда, не писав віршів, однак мав душу поета й запевне мандрував з іншими тінями поміж високих трав, спокійний і щасливий.

Вода невпинно пливла собі далі, віддзеркалюючи важкі від дощу хмарини, а я бродив у зелених калюжах, кружляючи навколо каналізаційного колодязя, бродив так довгі години поспіль, дивився, як відображаються на поверхні води не лише дерева та небо, а й мої думки, ті, у котрих я не міг би звіритися ксьондзові та котрі зберігав для бабці Марії як щонайбільшу свою таємницю. Ксьондзів голос звучав суворо, коли він на уроках Закону Божого розповідав про лжепророків, вигаданих богів і міфічні царства, натомість її голос був м’який і теплий, коли вона повідала історії про Одисея чи про подорож аргонавтів, і при цьому розгортала їх так, начеб вони сталися нещодавно і нібито їхні шпаркі кораблі не раз перепливали нашу затоку, розтинаючи веслами воду й надимаючи пурпурові вітрила. Отже, ріка забуття могла мати початок саме тут, неподалік костелу Змартвихвстанців, а