Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

На четвер випав дещо вітряний, але чистий, як роса, ранок. До Дарчиного вікна застукав Улянич, і вона трохи що не настрашилася його вигляду: бліде, аж сіре того ранку лице Улянича, обведене смертним, білим рантухом коміра сорочки, на тлі чорного, зовсім не „прогулькового" убрання, з близького приятеля робило його якимсь чужим, з „теплих країв" місіонером.

— Вже всі ждуть, — сказав коротко.

І так було. Угледівши Данка, відразу віджила: був свіжий і вихуханий, як курятко, яке щойно обсохло з яйця.

„Мій Данко", — попестила його в думці і зараз станула собі коло нього, певна своїх прав і його взаїмности.

— Данку… пане Данку, — відразу зорієнтувалася в ситуації, — йдемо на прогульку!..

— Я перепрошую вас, — була відповідь, — але я хотів би з товаришем Празьким щось поговорити.

І він, Данко, лишає її на боці, саміську одну, бере Празького попід руку і щось шепоче йому. Дарка не може чути слів, але присягнула б, що Данко оправдовується, що має „тих дівчат" (а може ще інакше каже — хлопці між собою не дуже перебирають у словах!) вже „по вуха" досить.

Дарка іде якось так між Ориською і Костиком, ніби з ними, ніби сама, щоб не занадто впадала в очі її самотність, і одне не може розуміти: як можна так галасувати, так некультурно, крикливо поводитись тоді, коли комусь, хто йде в тому самому гурті, так страшенно боляче, що світ Божий не милий… Ні, справді, ті всі „приязні", що ними нашпікована кожна читанка від першої класи аж до матури, — це тільки казки із тисяча і одної ночі…

На „скалі" треба було перейти вузенький просмик тільки на одного чоловіка.

Попереду пішов Улянич, а за ним з вівкотом і вереском посувались дівчата. Дарка стала собі остання з дівчат, бо перший з хлопців ступив у просмик її Данко.

— Вам не крутиться в голові? — спитала тоном, що дослівно говорив: „Чому ти сьогодні недобрий до мене? Чому…"

— Ні, — відповів Данко. І те „ні" — не означало нічого більше, як „ні".

Дарка ще підождала хвилечку по тамтім боці на нього, але він заледве досягнув ногою певного ґрунту, зараз оглянувся за Празьким:

— Пане Празький, ми ще не докінчили своєї теми.

— Як хочете, — відповів недбало Празький, і по тім Дарка пізнала, що це ніяка „тема", тільки свідоме маневрування зі сторони Данка, щоби з нею не говорити.

Так, і це називалася „прощальна" прогулька! І це мало бути тим милим, останнім завершенням всього, що пережилося за вакації!

Хіба сам сатана в пеклі міг придумати такий кінець, а не люди з серцем і назвою „приятелів!"

Ляля розложилася на траві білою плямою і плете вінки з роменів, що її засипує ними „дурний" Стефко. Дурний Стефко, що вірить Данилюківні, її сміхові, її пальцям, як гадючки… Дурний Улянич, так, Улянич теж, що так скоро переболів, вибачив (може, ще навіть сам просив того вибачення?) Софійці її поведінку з Празьким тоді, на Дарчині уродини, дурна й вона, Дарка, аякже, дурна, як перша-ліпша гуска з толоки, що повірила Данилюкові. Прецінь, могла знати, що фальшива сестра не може мати щирого брата. Стільки вже повинна була знати.

Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоби вона сама вбрала його на голову. Щоб бодай дотулилася ним чола. Ляля борониться руками й ногами:

— Ні, ні, що вам Бог дав? Орисько, ану ходіть сюди, Орисько… я хочу вас у вінок вбрати.

І Ориська, те теля на мотузку, валить до Лялі під вінок, як у дим. Ляля насуває їй вінок ген на чоло і обертає нею лицем до всіх:

— Дивіться!

Всі подивились, а хтось (чи не Костик?) аж цмокнув із зачудування: Ориська виглядає, як дівчинка на образку.

— Мавка, чиста мавка, — вирвалося Уляничеві. Але Ориська вже засоромилася і конче хоче стягнути вінець із чола:

— Хай і Дарка вбере, — борониться по-дурному.

А тоді Данко:

— О, не скидайте його ще, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому! Дарка, панна Дарка має ясне волосся, і їй не буде добре в роменах. Для неї хіба волошок треба би пошукати. Ні, ні, не скидайте.

Розуміється, і вона не скидає, коли її Данко просить! Чи той Данко сьогодні вже й осліп, не тільки оглух? Чи він не бачить, що вона, Дарка, стоїть і дивиться на це все?

Мабуть, таки осліп і оглух.

Дарка хоче відвернути, кудись сховати свої очі від Данка й Ориськи, стріляє ними в протилежний бік і натрапляє на другу пару: Улянича і Софійку. Що за фальш, що за безсоромний, „попівський" фальш: Софійка притулилася до Улянича, як приліпочка до паски, і гладить йому волосся, яке вітер раз у раз роздуває на боки. Але треба бачити її очі, треба бачити, як вона водить тими своїми пальцями по його голові!

„Ох, — засвічується Дарці в голові, — ці ласки звідти, що Улянич вже посаду дістав!"

До переповненої чарки власного нещастя доливається ще кілька крапель співчуття для приятеля, і воно мусить вилитись поза береги. Мусить…

Дарка підповзає до Улянича і шепче йому над вухом:

— Пане Дмитре… я маю вам щось сказати…

Улянич дивується, трохи нерадий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, але встає все ж таки і відходить з Даркою набік.

— Не вірте панні Софійці… бо вона фальшива… — викидає одним душком з серця Дарка.

— Прошу… прошу… що ви сказали?.. — ніби недочуває Улянич,