Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

А проте було важко. Не то сумно, не то тужно, а якось так на-розумно, на-холодно важко. Мовляв, від'їжджає з дому тільки на чотири місяці. Тільки до Різдва. А, властиво, покидає дім раз на все, на ціле життя, можна сказати. Відтепер тільки гостем дома, тільки прихапцем на тих кілька місяців на вакації на Різдво і Великдень і завсігди відтепер між чужими, тільки між чужими… Де Данко? Данко стоїть, припертий до дверей, байдужий, однаковий, як бувалець, адже не першина йому оце подорожування. Все ж таки доглянув її погляд.

— Що ж, Дарко, — спитав якось без співчуття, наче з вищістю опікуна, — жаль за домом?

— За домом? Ні, але, але якось так, думаю, що відтепер вже, властиво, не зможу сказати, що маю „дім"…

І зараз подумала: „Бо мій дім відтепер там, де ти".

Данко скривився:

— Що за думки непотрібні… Як я від'їжджав до школи, мав всього одинадцять літ, але держався бадьоріше від тебе.

— Ти мене не розумієш, — поскаржилася тихенько сама собі. — Ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від'їжджаєш з дому до першої класи, то ще нічого не розумієш, над нічим не застановляєшся. Це якось легше, якось інакше…

— Думаю, що мені було б однаково, — урвав Данко. Але подивився на неї уважніше і заговорив вже з теплом:

— Може, станеш собі коло дверей: доїжджаємо до Чернівців. Дарка пішла за його радою. Встала, глянула на обрії міста і всміхнулася сама до своїх думок: з Данком може „дім" і на краю світа бути. Всюди з ним буде радісно й щасливо.

Пані показала Дарці ліжко:

— Тут будете спати…

Ліжко було застелене білим покривалом, чуже, холодне й захмарене.

— А тут можете складати свої речі й книжки.

Те, на що вказала тепер пані, була старомодна комода. Стара, пережита й байдужісінька до всього, що кругом неї діялося.

І ці обидва кутки в хаті — ліжко й комода з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали „її" бути, замість того, щоб статися найближчими, відразу сталися чужими, аж ворожими.

Дарка розкинула очима по кімнаті: було старосвітсько й чисто, як би в ній роками ніхто не жив.

„О, я тут не буду, бігме, я тут не буду…" — щось бунтувалося, аж кипіло в ній. Проте на запити пані відповідала зовсім спокійно й чемно. Рішила завтра ранком написати додому, щоб забрали її на іншу станцію, бо тут не буде. Чому? Бо не буде!

З'їла підвечірок (дома все пила молоко, тут дістала каву) й взялася до розпакування своїх речей до тієї ненависної комоди.

Згадалося, що вона перший раз в житті має самостійно рішати, в якому порядку розвішувати суконки, котру за котрою носити, яку стрічку в'язати до блюзки, рішати, котрі хусточки на будень, котрі про неділю…

„Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу розпоряджувати собою…" — подумала. По суконках взялася до білизни. Розложила насамперед все по підлозі (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стільниця), а потім одно за одним укладала в комоду. Раптом аж в голові закрутилося від наглої пригадки: Господи Боже! Та ж вона забула (як можна було щось подібне забути, як можна!) спитатися Данка, де він на станції… Розійшлися от так, ані умовилися, де мають зустрітись, чи він до неї, чи вона до нього має прийти, коли, де… І що ж тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вулиця має інших п'ять в собі… Боже, Боже, і що тепер буде? Вона копнула від себе купку білизни, що та аж відразу повалилася, як довга, й зовсім зломана впала на отоману. Клацнула клямка. Дарка зірвалася. Ох, це пані ще з кимсь. Той „хтось" з панею: була чорнява, як циганя, дівчина.

— Познайомтесь, це „наша" панночка, Лідко, а це моя донька, панно Дарко.

Сказавши це, пані вийшла з кімнати. Лідка фамілійно розсілася на отомані:

— Ви скоро привикнете до школи й міста. У нас у класі так весело… Як хочете, то можемо разом сидіти.

Дарка, похилена над рушниками, думала лише: „Ой, забирайся… так, як твоя мама зробила. Мені якраз тепер твоє „сидження разом" в голові… Боже, Боже, як я зустрінуся з Данком?"

Якась фірточка відчинилася раптом в голові й нова думка влетіла до неї: „Ану ж, ця „цигановата" Ліда знайде якусь раду?"

Дарка витиснула на лице сяку-таку усмішку й сказала ніби байдуже:

— Знаєте, маю клопіт… Тут один з нашого села… Він привіз мене до вас. Має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відобрати. Я якось не спитала, де він живе, і тепер не знаю, як то буде…

Ліді тільки очі заграли.

— А він, може, ходить до гімназії?

— Але ж так! Він шостак!

— Ну, то не маєте чого боятися, — розрадила Ліда, — мужеська гімназія має науку в тому самому будинку, що ми. Вони мають науку рано, а ми по обіді. Можете прийти котрогось дня скорше і зустрітися з ним, як буде зі школи виходити. А ви вже настрашилися, що гроші пропали?

Вона усміхнулася, не розкриваючи зубів, і Дарці відразу потепліло на душі від тієї усмішки й ради. Вона приступила до отомани, сперлася обіруч на її край й сказала щиро, по береги свого серця:

— Прошу… сидім разом в одній лавці.

Приязнь зав'язано. І від урочистости цього акту наче стіни поясніли. Навіть