Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Дарка подивилась пильно Лялі в очі: сердечність несподівана чи засідка?

Ляля обняла її за рамена:

— Ну, ходіть, „братово".

Дарка спаленіла й відразу сіпнулася вбік:

— Я не хочу… Я мушу додому.

— Дарко, що вам? Чого ви не хочете? Не хочете моєю „братовою" бути?

— Ні, — відповіла напівм'яко, напівтвердо Дарка, бо ще досі не знала, з ким має діло.

— Шкода, — засміялася Ляля так, що Дарка відразу догадалася, що вона ще щось більше знає, — бо ви… моєму братові подобались. Конечно наказував мені, щоб вас на ту прогульку витягнути. Що ви на те, Дарко?

„Тільки не дати себе збити з пантелику. Тільки не виговоритись. Напевно, Данко нічого не говорив… (хіба ж не мала це їх „тайна" бути?)", — підбадьорює свою завзятість Дарка.

— Що я можу на таке казати? — питається невинно, — ваш брат нічого мені не говорив. Звідки я маю щось знати?

Але до помешкання Данилюків іде без пручання. Завсігди хотіла подивитись бодай одним оком, як Данко мешкає. На порозі кухні паде відразу в німецькі рамена пані директорової.

„Не знати, — мигнула думка, — чи пані директорова так само широко відчинили б мені рамена, якби знала, що я її синовою буду…"

Ляля трохи образливо для Дарки (ніби де Дарка виховувалась: у джунґлях чи де?) показує кімнату за кімнатою (з канцелярією їх чотири): які в них квіти, як завіски на взір віденських, яка в них модерна шафка на книжки… Дарка оглядає те все лише настільки, щоб не образити своєю байдужістю Лялі: думки її зовсім при чімсь іншім. Тільки коли Ляля зупиняється перед якоюсь отоманою, що нагадує передню часть ґондоли, зі словами: „А тут Данко спить… — а потім ще: А це його етажерка і його „спеціяльні" книжки…" — Дарка задержується з увагою, розглядає, трохи що пальцями не доторкається того місця, де він спить. Тільки рукою погладити по подушці, тільки злегенька приложити лице до його подушки… — проситься неймовірне, фантазійне бажання.

— Ходім уже, Дарко, — приводить до дійсности Ляля. Дарка притомніє: прецінь, це все й так колись буде „її".

Ляля має вже досить цієї хвальби: може б, Данка десь коло хати пошукати.

„Власне… власне…" — підхоплює скоро цей проєкт Дарчина думка.

Данко лежить під грушкою, босий, в розстібнутій сорочці з книжкою під головою. Зачувши шелест трави, він схоплюється й відразу розсипається радісним сміхом:

— А… а… вітаємо, що за незвичайні гості…

Дарка наслуховує пильно: „ви" чи „ти" — при Лялі. Ніяк. Оминає, трохи зручно, а трохи — ні, всі такі місця в реченнях, що конечно потребують того „ви" чи „ти".

Ляля ніби на це тільки ждала, щоби вони зійшлися. Вона зазирає за грушками, зимовими, твердими грушками, що можна тепер собі зуби до них повиломлювати. Потім ніби раптом полонили її увагу квіти: вимучені, анемічні айстри, які сьогодні, певно, інакше виглядали б, якби так Ляля на початку ферій хотіла звернути на них свою увагу. Все ж таки простір між ними й Лялею такий, що можна заризикувати на шепіт: може, легіт не донесе його аж до неї.

Данко карткує якусь книжку про далекі краї і, ніби пояснюючи Дарці образки в тій книжці, шепче скоро, нетерпеливо, дуже тепло:

— Недобра Дарка… Чому тебе ніде не видно? Я не можу так, Дарко. Я кожного дня хотів би тебе бачити. Ти будеш сміятися, але я коли три рази на день переходжу попри трафіку[9], ніби таткові по тютюн ходив, бо все думаю, що, може… може, тебе побачу. А як прийде вечір, і я вже не маю надії тебе зустріти, я граю, так довго граю, що мене аж з хати виженуть, Дарко, ти, Дарко, як би тепер не було Лялі коло нас, я показав би тобі, що то значить цілий тиждень давати на себе ждати. Ти, ти, дівчино моя…

Дарка з уткнутими нерухомо в образок книжки очима, червона по вуха, захлистується його словами і моментально ще раз і ще раз переживає наново кожне його слово в своєму серці:

„Те саміське і зі мною твориться… Так самісько і я без цілі блукаю по селу, щоб його зустріти. Такий заміський жаль і я до нього маю, що він забув мене. Навіть так само хочу, щоб тепер нікого не було в цьому садочку, крім нас. Які однакові думки… Ні, хіба таки, направду, має бути… моїм чоловіком". Хоче йому переказати бодай щось зі своїх думок, але вже не встигає, бо Ляля наближається до них із блідо-фіолетною айстрою в руці.

— Я вже піду додому, панно Лялю, — ніби оправдується Дарка. В дійсності аж тепер не розуміє, навіщо Ляля запросила її сюди, а запросивши для себе, відступила її Данкові.

Ляля навіть не задержує її занадто:

— О… о… вже хочете йти до дому? Але на прогульці будете? Певно? Ну, то до побачення… па!

Данко задержує довше її руку у своїй дивно гнучкій долоні:

— До побачення, — каже з натиском.

Вони обоє (Данко смішно викривлює ногами до камінців) відпроваджують Дарку аж поза браму школи.

Ще раз прощаються, але цим разом тільки дівчата між собою. Данко стоїть збоку з ясним, як його очі, лицем, вирозумілий, вибачний: він знає, що Дарка десять разів воліла б подержати його руку, як сестрину.

Дарка пускається скорим кроком, але небавом з вирахуванням звільняє. Оглядається обережно поза себе: так, як думала й хотіла. Данко стоїть ще на брамі і сміється до неї. Тепер може вже йти, не оглядаючись.