Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Татусю… — ніби втішилася, ніби здивувалася.

Ще чула, як татко ще раз дякував молодиці, що „дала знати", потім знову вчула людську мову, аж як стали в себе на подвір'ю. Мусіла заснути по дорозі і збудитися від того, що віз перестав нагло тарахкотіти.

З хати вийшла сплакана, з перекривленим лицем мама і відразу стала докоряти Дарці. Аж тато мусів спам'ятати маму:

— Дай спокій: дитина перетомлена… Завтра будеш розпитувати…

Тато (Дарка ніяк не могла зрозуміти, що йому сталося, що він так нагло подобрів до пастушки від гусей) заніс Дарку сам на руках до ліжка. Дарка хотіла чимскорше чкурнути так, як стояла, під покривало, але мама, що теж нагло зробилася добра, як би хто її медом намастив, конечно захотіла сама розібрати „свою донцю".

І в цей спосіб вийшла на яву ганебна Дарчина тайна.

Мама вже навіть не допитувалася багато, чому вона з дому втікала. Кожний тепер розумів причину.

Дарці розклеюються зовсім очі, і вона не може так скоро знову заснути. Мама просить, щоб вона, прецінь, таки заснула: про все поговорять завтра. Дарка хоче послухати мами, стулює повіки, але таки не спить. Мама це бачить, тому сідає на край ліжечка, гладить легенько Дарку по лиці і починає розказувати.

Страшні неймовірні речі розказує мама. Що пережила мама, як пішла до Ориськи й довідалася, що Дарка пішла звідти кудись. Як шукали її по всьому селі. Які страшні думки приходили мамі до голови. Не знати певно, чи мама не захворіє від того всього. Стежечками, стежечками і мама заходить аж до Дарчиного сорому. Дарка завмирає. Можна сказати: перестає існувати. Як ще й мама скаже щось подібне, як Ориська видумала, то хіба більше не жити їй.

Але що це? Мама сміється з її переляку: прецінь, це звичайнісінька річ, що ні одної жінки на світі не минає. А кров? — хоче знати Дарка.

Кров у цьому випадку природніше явище, як кровотеча з носа… Тільки от що: дівчатка мусять у тому часі вважати на себе. Боже борони, перестудитись, мочити ноги в зимній воді, бо можна захворіти на все життя.

Дарка скліпує очима, як би хотіла відігнати думки від себе: що? що мама говорить про зимну воду і каліцтво на все життя?

Напружені весь довгий день нерви не видержують, і Дарка вибухає плачем:

— Чому… Боже мій… чому мама не сказала мені цього всього два дні скорше?..

І на таке просте, природне питання мама не знає, що відповісти.

З поля довожували останні, спізнені снопи. І скрип возів чомусь нагадував клекіт бузьків перед відлетом у вирій. На ясній тканці бадьорого ще сонця привиджувалися вже білі нитки бабиного літа. Заносило вже запахом осені, і було сумно без очевидної причини.

Мама купила нову, спеціяльну для Дарки на „довіз" із дому, валізу. Як рекрутові. І від цієї нової валізи, від цього осіннього запаху в повітрі родився сум і сотками тоненьких ниточок зв'язував Дарчине серце з домом, селом і ще чимсь, чого вдома не відчувалося, а чого так дуже бракує між чужими.

Заборона вистави якось розігнала братію. А може, сходилася поза Дарчиними плечима?

Ориська переказувала, що вони зустрічаються всі щовечора на пероні, перед приїздом вечірнього поїзду.

Дарці ніхто не говорив про те. Ніхто не запрошував на ті зустрічі, ніхто, з того видно було, не відчував її неприсутности, а вона була горда, щоби сама налазити їм на очі. Гафія любила часом похвалитися, що здибала директорового „панича" в селі, але Дарка якось не мала цього щастя.

Але сьогодні припадком зустрілася з Лялею на пошті. Дарка збентежилася так дуже, що готова була вдати, що не завважила Данилюківної. Але Ляля відразу підійшла до неї з сміхом і тією фальшивою щирістю, що муситься їй вірити наперекір здоровому розсудкові.

— О, Дарка… Ви теж надаєте лист? І теж „рекомандо"… У вас уже був Улянич?

Дарка заперечила. Чого мав би в неї бути Улянич?

— Ох, то ви нічого не знаєте? Ми робимо в четвер „прощальну" прогульку до „скали". Я вже від'їжджаю у п'ятницю „nach Wien"[7]. Улянич мав вас попрохати на ту прогульку. Ви знаєте, що він дістав вже посаду в гімназії в „реґаті"[8].

— То добре. Він, певно, буде тішитися.

— Думаєте? Ні, він не тішиться. Ви знаєте, як він не любить румунів, а тепер має йти вчити малих румунчат. Хоч ніби чому? Я не розумію. Чи вам щось злого зробили румуни? Правда, що нічого? Бо мені вони теж нічого не винні. А він трохи не казиться, як я співаю румунські пісні. Що йому це може шкодити? Ну, ні? Я не розумію Улянича, а ви?

Дарка побоялася вразити Лялю тим, що вона все ж таки трохи розуміє Улянича, і тому відповіла дипломатично:

— Він дуже добрий хлопець…

Вони вийшли вже разом з поштового уряду (Ляля підождала на Дарку).

— Знаєте, — задержалася Ляля, — що я собі подумала? Я подумала собі, що ми так добре знаємося, а ви ще ані раз