Фортеця для серця - Олена Печорна
— «Наполеон»? Галю, ну ти й господиня! А смачнючий! Поділишся рецептом?
Жінка щасливо всміхалася — і роки пиятики злітали кудись далеко, розкриваючи абсолютно інше обличчя. Виявляється, вона має живі очі, у яких тепер вистрибують сонячні зайченята.
— Звісно, Дусю. Я ж у дівоцтві й не таке могла приготувати… Короваї пекла, не повірите.
Жінки сиділи за круглим столом, накинувши на плечі квітчасті хустки, що їх подарувала господиня, і смачно прицмокували, ласуючи новою порцією печива, тоді як діти… А чого слід було сподіватися від дітей? Правильно. Дівчатка встигли проковтнути по чотири шматочки й задоволено муркотіли, чухаючи животики. Ну, справжні тобі кошенята. Безпорадні та щасливі.
* * *
Щастя. Чи можна приготуватися до його приходу? Це запитання може видатися смішним. Як готуватися? Зазвичай на щастя чекають. Дехто в тому чеканні (мовляв, ось іще трошечки — і точно буду щасливий) не помічає, що проживає цілісіньке життя. А його ж не відмотаєш назад до потрібного кадру, не зміниш, не перепишеш. Мільйони живуть в отому вічному «ось-ось — і», проте є жменька щасливчиків без умовностей. Їм не потрібне оте злощасне «і», вони просто дихають, люблять, дістають на горіхи від долі й нічого змінювати в собі не збираються. І тоді, рано чи пізно, щастя обирає сміливців, бо не може воно без них.
Із самого ранку Валентину Йосипівну підкидало й колотило. Їй фізично було погано на саму думку, що якась зелена Людочка, діставши струс мозку й перелом ребер, примудрилася заразом віднайти свою долю. Ну, як так? Як? Це ж треба було дістати прочухана, балансувати на межі життя та смерті і, зрештою, вискочити заміж? Та ще й так удало. Ні, ну це біда!
У кабінеті Людмили Миколаївни, відтепер колишньому, гули десятки голосів. Немов у вулику бджоли. Учні роздивлялися на весільні фотографії, де їхня улюблениця мала водночас щасливий і розгублений вигляд.
— Гарна яка!..
— Ото фата!..
— А сукня!..
— Дивіться, дивіться, як усміхається!..
Любочка практично свердлила поглядом світлини й усоте зітхала, підперши долоньками круглі щічки.
— Яка краса!
— То… Людмила Миколаївна вже не буде працювати в нас?
— А чого ти хотів? Вона тепер житиме з чоловіком.
— Угу. Бач, Віко, і знову ти винна.
Віка супить брови:
— Це ще чого?
— Бо… Бо отой лікар із нею оженився, от!
— Тю на тебе, Петьку!
Любочка замріяно заплющила очі й остаточно постановила:
— Доля.
Ну от. Валентина Йосипівна трохи не захлинулася заздрощами. Демонстративно зачинила двері, відмежувавшись від дитячої радості, проте отрути в собі таки не втримала:
— Ну й аферистка наша Людочка!
Колеги одночасно відірвалися від споглядання альбому:
— Це ж чому?
— Ну, хіба так можна? Потрапила в лікарню й швиденько обкрутила завідувача.
Жінки розсміялися:
— Кохання ж!
Нещасна не вгавала:
— Нічого… От поживуть по найнятих кутках, де те кохання й дінеться! Бо що тепер молодим фахівцям світить, га? Хоч лікареві, хоч учителеві? Платня й купа дірок у сімейному бюджеті! Треба було вже з квартирою шукати, якщо така хвацька.
— Дурна ти, Валю. Ой дурна. Недарма в старих дівках і сидиш.
Жінка підскочила й зашипіла, обпікаючи все живе. Найбезневиннішими жертвами, звісно, були діти. Відповісти ж не могли. От розлючений педагог стрімголов і гайнула до кабінету, де юрмилася дітвора, неначе в бій на ворога пішла.
— Ану, чого зібралися?! По класах мерщій! Коли дзвінок був? Гадаєте, останні дні навчання, то й гуляти можна? Я вас зараз навчу!
Жінки перезирнулися:
— Ну-ну. Ця може… — І замріяно зітхнули над фотографіями. — У них усе тільки починається.
Очевидно, це закон. Щось закінчується, а щось розпочинається. Хтось уже однією ногою стоїть на фініші, а хтось невпевнено тулить до серця крихітний пагонець власної мрії. Життя іде. Воно не вміє стояти. Рух — це і є життя. Без тебе чи з тобою. От і школа під горіхами попрощалася з четверокласниками, щоб зустріти первачків. Чи вмів хто серед них малювати вітер? Навряд. Хоч, безперечно, хтось та малював. За чотири роки першокласники ставали випускниками й звільняли парти вже для інших першокласників… І так рік за роком, доки росли горіхи у дворі й стояла школа. Відчиняла й зачиняла двері. Приймала й відпускала, а потім… Просто чекала… і вдивлялася вікнами у світ.
У вікні
Вікна. Вони бувають не лише в стінах. Деякі з них дивляться вглиб.
Дівчина сиділа на підвіконні й розглядала світ по той бік. Там, за склом, танцювала травнева злива, боса й розхристана, аж гола. Вона вибивала лише їй відому мелодію на старенькому даху місцевої школи. Леся добре знала місця, де той дах цілувався з небом, безсоромно, крізь щілини. Коли ж ішов дощ, щілини зраджували дах, бо в них сочилося не голе небо, а цілком реальна вода.
— Ет, знову! — роздратований бас завгоспа з кабінету фізики засвідчив появу ще одної плями на стелі. — Це не весна, а всесвітній потоп! О! А ти, Райська, що тут загубила?
Леся ледь стрималася, щоб не вимовити вголос правди, — дощ. Старшокласниця, як ніхто в школі, знала, де найкраще спостерігати за зливою. З віддаленого крила другого поверху розгорталася просто неймовірна панорама шкільного подвір’я. Звідти воно скидалося на долоню велетня, де замість ліній життя та долі — доріжки з метушливою малечею. Завгосп, дядько Толя, зиркнув через Лесине плече на двір, заповнений водою, і мало не вилаявся:
— Гарно!.. От тільки мокро, хай йому біс! Ти, мо’, намалювати збираєшся, еге? Бачив, бачив учора на стенді твою роботу. І як воно так виходить? Квітка жива
