Фортеця для серця - Олена Печорна

Так назвала подорож у звітах про виконану виховну роботу Аліса Петрівна, хоч, відверто кажучи, навіть їй було все одно, як цю справу називати на папері, бо головне вписалося в дитячі серця, а туди з ручкою так просто не залізеш і помилок червоним чорнилом не виправиш. Досвідчена жінка пізно ввечері скептично оглянула себе в дзеркалі, немов могла на око прикинути, чи бодай на йоту схожа на оту перебинтовану дівчину. Молоде. Зелене. Дивне. Нехай. Але чи вишикувалася б черга відвідувачів, коли б у лікарняній палаті опинилася вона, педагог якоїсь там категорії? Жінка сумно зітхнула й відійшла. Є речі, що їх не може дати нам ніякий досвід.

* * *

Інтуїція або є, або її нема. Хоч ця панночка з вибриками то з’являється, то зникає. Очевидно, саме через свій кепський характер вона особливо прихильна до жіночої аудиторії.

— Я тобі казала, казала, — вистрибувала чомусь на одній нозі посеред бібліотеки всезнаюча Віка.

Леся ж зніяковіло розглядала букетик рожевих тюльпанів на столі, де зазвичай малювала. З-за книжкового стелажа немов ненароком визирнула тітка Дуся й загадково всміхнулася. Однак Леся розгублено пробелькотіла:

— А що це?

— Тю, Лесю, то квіти.

Дівчинка густо почервоніла.

— А звідки?

Жінка жартівливо розвела руками:

— Від таємничого прихильника… Я обіцяла нічого не казати, але, гадаю, ти однаково все збагнула.

Віка аж пищала від збудження:

— А я казала!.. Ох!.. Оце воно і є… перше кохання!

Леся замахала руками, немов вітряк у бурю. Проте, хоч як дівчинка відмахувалася, то було саме воно. Перше й прозоре, як скельце, бо проти волі самого закоханого всі довкола помічали теплі почуття Миколки Панського до малої художниці. Люба навіть зітхала крадькома, щоб подруга не помітила, і тоскно дивилася вслід хлопцеві. Віка ж час від часу кепкувала, проте не злісно. Така вже вона була. До речі, того весняного дня дівчинка отримала найцінніший дарунок, що його лише може забажати собі дитина. Маму й дім.

Галина прийшла до тітки Зої врочиста, немов зібралася на свято до церкви. Господиня миттю збагнула, що жінка наважилася на щось украй важливе.

— Добридень!

— Доброго здоров’ячка й тобі, Галю!

Гостя топталася на порозі, затискаючи в руках пакет, а потім схвильовано простягла його тремтливими руками:

— Це вам, тітко Зоє.

Старенька озирнулася по хаті, немов хтось поруч міг ущипнути й сказати, що те все їй приверзлося. Але жінка й далі стовбичила на порозі з простягнутим пакунком, от тільки руки ще дрібніше затремтіли, від чого злощасний целофан по-зрадницькому зашелестів. Господиня навіщось обтерла свої руки фартухом і якось аж знітилася:

— Що це ти вигадала, Галю?

— Ні-ні, не відмовляйтеся, бо все одно нишком підкину! Це вам за мою… Вікусю. Ось. Зі святом!

Леся з печі бачила, як бабині очі за мить наповнилися вологою.

— Та не треба було, Галю… Ти… теє… роботяща ж молодиця, чого ото було себе губити й дитину? Га? Занапастила б душечку через свого лобуряку.

— Та хіба я не розумію, тіточко? І тоді розуміла, і тепер, але вдіяти нічо не могла. Як муха в павутинні, тріпотіла, а не вирвалася. Мені ж, тітко, на світ Божий лячно було тверезими очима дивитися. Їй-богу! Бо як роззирнешся, то й жити не хочеться, хоч з мосту та й у воду. Петро ж у мене… дикий. Ой, дикий. Молода, дурна була, любов по жилах бігла, а не кров, а потім уже кров з мене бігла. І не раз. А що вдієш, як одна-однісінька у світі? Куди бігти? Де рятуватися?

Стара зітхнула й поклала собі пакет на коліна.

— Ох!.. Ну, то ти й знайшла порятунок! Прости Господи!.. А дитина?

Жінка опустила голову й прошепотіла ледь-ледь, так, що Віка, дослухаючись, із печі заледве не гепнулася:

— То, тіточко, мій найтяжчий гріх… Бо дитина не винна в материних вадах.

Господиня попливла… сльози прорвали невидиму браму суворості. Обидві жінки міцно обійнялися й заголосили на всеньку хату, двір та півсела заразом. До оселі саме зазирнув дід Яків і аж присів із переляку, а тоді тихцем-тихцем — і тікати з новесеньким віником у руках, бо ж, як-не-як, вітати сусідку збирався, але хіба тут до вітань. Ото жіноцтво! Чого доброго, у сльозах притоплять.

— Мамо, мамусю, не плач! — це вже Віка повзла з печі й голосила так, що нічогісінько перед собою не бачила.

Дитячі рученята вчепилися в маму несамовито, аж кісточки захрустіли. Жінка присіла перед малою навколішки й почала цілувати личко, рученята, волоссячко.

— Золотце моє… Дівчинко моя…

Леся, не соромлячись, і собі заридала ридма. Аж душу вивертало. Сльози не просто бігли — вони заливали світ по вінця, а в ньому… Дівчинка притулила рученята до грудей, щоб звідти пташкою не шугонуло серце… У тому світі десь, близько чи далеко, мала бути і її мама. І чи зможе вона колись отак само міцно обійняти її?

— Мамо!..

Вітер відчув той шепіт-крик, підхопив і поніс до весняного неба, у якому саме зароджувалась усмішка весни. Авжеж. Коли весна вперше усміхається, на землі розцвітають квіти та діти. Принаймні Віка цієї миті скидалася на квітку.

— Ну, годі, донечко, плакати. Ми з тобою йдемо додому. А де Леся? Забирай із собою подружку. Я вам отакенний торт спекла. Он і бабцю Зою, і тіточку Дусю заберемо. Свято ж!

Віка без упину тулилася до мами, як немовля, їй-богу! Усе зазирала в очі, боялася випустити мамину руку бодай на мить. Та мати була справжньою, абсолютно новою, але її мамою. І будинок був її, хоч скоро тільки гості зайшли досередини, як відчули, що в ньому щось не так… От тільки що? Зникла яма. Відчуття провалля розвіялося, немов його й не було, натомість лишився звичайний будинок. Бідненький, на жаль. Але в якій сільській хаті тепер було інакше? Десь краще, десь гірше, але скрізь без особливої розкоші. Та й чи була вона в сільських оселях бодай колись? Навряд. Хіба тільки добробут, і то не скрізь. Бо розкіш — це коли зайве, а в природі зайвого не існує. Кому, як не селянинові, те відати? Як-не-як, коло землі живе, серцем її відчуває.

От і тієї весняної